Українська література

Тема. «Осип Турянський. Історичний матеріал Першої світової війни як предмет художнього узагальнення й філософького осмислення. «Поза межами болю». 

Епіграф до заняття:

«Для творчої праці замало самого таланту. Поет мусить пройти найглибше пекло буття й найвищі небесні вершини людського щастя. Тоді його слово буде хвилювати, захоплювати, піднімати людську душу». Осип Турянський.

Біографія Осипа Турянського (матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. https://uk.wikipedia.org/wiki/Турянський_Осип_Васильович)

Народився 22 лютого 1880 року в селі Оглядів (нині Радехівський район Львівської області) у родині тесляра. Був найстаршим серед 8 дітей. За допомогою сільського вчителя вступив до Львівської української гімназії. Матеріальне становище сім'ї було важким, тому Осип заробляв гроші репетиторством і навчався. Потім 1907 року закінчив філософський факультет Віденського університету. Там же захистив докторську дисертацію. Здобув науковий ступінь доктора філософії. Працював учителем середніх шкіл Галичини. У літературі дебютував 1908 року новелами "Курка", "Ей, коб були мене вчили", "Де сонце?" в альманасі віденської «Січі». З 1910 року викладав українську мову та літературу в Перемишлянській гімназії. Того ж року одружився з дочкою депутата Віденського парламенту - Стефанією. Згодом в них народився син Мирослав, який став чемпіоном з шахів у Львові, а з 50-х років ХХ ст. належав до шахових майстрів США.

Восени 1914 року був мобілізований в австрійську армію й відправлений на сербсько-австрійський фронт. У 1915 році потрапив до сербського полону. Перебував у таборі для інтернованих на італійському острові Ельба. Пережите в сербському полоні відтворив у повісті-поемі «Поза межами болю» (1917). Цей твір, написаний у стилі експресіонізму, став видатним явищем української модерної літератури.

Після повернення з Італії до Австрії викладав право у Віденському університеті, потім працював у Галичині, займався видавничою та педагогічною діяльністю. У 1922 письменник завершує роботу над памфлетом "Дума пралісу" У 1923 році Осип Турянський повернувся додому і працював директором Яворівської, Дрогобицької, Рогатинської гімназій, де викладав німецьку, французьку, латинську мови. У цей час перекладає вірші Шандора Петефі, Ґенріга Гейне, Вільяма Шекспіра.

Підірване сербським полоном здоров'я швидко тануло, і 28 березня 1933 року у Львові письменник помер. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові. Тільки через п'ятдесят років його ім'я та літературна праця були гідно пошановані.

Жанр твору «Поза межами болю» - поема у прозі.

Поема в прозі (повість-поема) — ліро-епічний твір, у якому наявний розгорнутий динамічний, напружений сюжет, використовуються ліричні та епічні засоби у відображенні дійсності, розкривається внутрішній стан героїв, паралельно з образами, що входять у розвиток сюжету, є образ ліричного героя; написаний у прозі.

Осип Турянський свої філософські думки про перемогу життя над смертю вклав в уста Добровського: «Коли у тьмі і хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть».

Завдання:

Визначте ідею твору:

Які істини відкрили для вас герої твору?

Що об’єднує героїв твору?

Тема."В. Підмогильний. Автор інтелектуально-психологічної прози, перекладач"


Мета. Познайомити студентів з життєвим і творчим шляхом письменника, найосновнішими віхами його творчої біографії; розкрити значення інтелектуально-психологічної прози В. Підмогильного для розвитку української літератури; виховувати інтерес до вивчення маловідомих сторінок української літератури ХХ століття.

Епіграф. Надто оригінальне явище в українській літературі.

                                                                                                     В. Мельник

Його творчий шлях тривав лише п’ятнадцять років (водночас із співробітництвом у журналах та видавництвах). На тридцять четвертому році життя письменник був грубо й безпідставно вилучений з літературного процесу і взагалі ізольований від суспільного оточення. Залишилися кілька збірок оповідань і повістей, романи «Місто» й «Невелика драма», ціла бібліотека перекладів французької класичної прози, про які академік О. Білецький ще наприкінці 20-х років сказав, що ними «сміливо може пишатися українська література…» (слайд № 9  ).

8 грудня 1934 року у Заньківському будинку творчості В. Підмогильному було пред’явлено ордер №845 по Харківському обласному управлінню НКВС  на дозвіл «здійснити обшук та арешт гр-на Підмогильного Валер’яна Петровича…». Отже, того дня не стало відомого прозаїка, перекладача, редактора видавництва, чоловіка й батька шестирічного сина. Віднині письменник іменувався однослівно – «звинувачений», а утримуватися мав «під вартою в спецкорпусі №1».

Наступного дня почалися допити, які спершу виглядали так, ніби письменника запросили просто познайомитися. Але чим далі, то питання були підступнішими. Стало зрозуміло, що слідчі розігрують раніше запланований сценарій. Викликаються нові свідки, стають відомі нові «факти». На втретє продовженій десятиденці слідства В. Підмогильний починає втрачати сили. Тим більше, що допити веде вже не один слідчий. У протоколі від 11 січня відчувається, що він був доведений до стану говорити все, що від нього вимагалося. «Останнім часом я належав до групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії. З цими письменниками я вів контрреволюційні й терористичні розмови…» Щоправда, ця «страшна» група, як виявилося, складалася з нього та двох найближчих друзів: В. Вражливого і В. Поліщука, які теж з грудня 1934 року сиділи десь у камерах поруч з ним.

Нарешті харківські чекісти мали той висновок, що був запрограмований ще в день арешту В. Підмогильного. 13 січня письменника спецконвоєм відправили  до нової столиці республіки Києва, де він ще на два з половиною місяці став мешканцем спецкорпусу при НКВС УРСР (нині Жовтневий палац). Сюди ж прибувають з подібними звинуваченнями В, Поліщук, В. Вражливий, М. Куліш, Г. Епік, М. Любченко, А, Панів, В, Штангей з Харкова, Г, Майфет, П, Ванченко, О, Ковінька – з Полтави, Є. Плужник переводиться з Київського обласного управління НКВС.

Одне слово, набирається досить таки солідна група «терористів» з сімнадцяти чоловік. Знову допити, протоколи, очні ставки. В. Підмогильний робить останню спробу спрямувати слідство в річище загальносуспільних проблем на Україні.

20 лютого 1935 року Народний комісар внутрішніх справ республіки

В. Галицький підписав «Звинувачувальний висновок у справі контрреволюційної боротьбистської організації», що, як виявилося, готувала аж ніяк не менше, як «повалення Радянської влади на Україні, утворення незалежної буржуазної української республіки і терористичні акти проти керівників Радянської влади та Комуністичної партії». Останнє слово мав сказати трибунал Українського військового округу.  Однак справі надавалося такого значення, що судити «українських націоналістів» прибула з Москви виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на чолі з самим її головою армвійськюристом 1-го рангу В. Ульріхом, який вже тоді прогримів на всю країну проведенням «Шахтинської справи», «Української військової організації» та інших, не менш гучних репресивних процесів.

Пізно ввечері в приміщенні того ж Республіканського НКВС розпочалося – у закритому судовому засіданні, без участі будь-якого захисту й свідків – слухання справи №0024. на ранок 28 березня іменем Союзу Радянських Соціалістичних Республік було оголошено вирок підсудним:

«На підставі викладеного і керуючись постановою ЦВК СРСР від 1-го грудня 1934 року виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду Союзу РСР присудила: Полоцького О.А., Любченка М.П., Мазуренка Ю.П., Коваліва Л.Б., Куліша М.Г., Епіка Г.Д., Поліщука В. Л., Вражливого В.Я., Підмогильного В. П., Плужника Є.П., Паніва А.С., Штангея В.Ф., ВанченкаП.З., МайфетаГ.Й., КовінькуО.І. – всіх п’ятнадцять до позбавлення волі терміном на ДЕСЯТЬ років кожного з конфіскацією особисто приналежного майна.

Кудрю Д.С., Семка-Козачука С.М. – позбавлення волі на СІМ років кожного, з конфіскацією особисто приналежного майна.

Всім засудженим зарахувати час попереднього ув’язнення.

ВИРОК ОСТАТОЧНИЙ І ОСКАРЖЕННЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ».

Велетенський архіпелаг ГУЛАГ, павуком розпростертий над першою в світі країною соціалізму, чекав на свої нові жертви. В. Підмогильному прослалася дорога на українську Голгофу ХХ-го століття – Соловки…(слайд № 8 ).

Епопея перебування в спецізоляторі сумнозвісного всьому світові монастиря Російської імперії – то ще малодосліджена сторінка життя письменника. Чудом уціліло декілька листів до дружини, матері й сестри з цього кам’яного мішка. Вони то волають відчаєм восьмимісячної невідомості про долю родини, яка, можливо, розплачується за його «злочинну діяльність», то сповнені намагання заспокоїти себе, рідних а, найперш, недремне око цензури неймовірним благополуччям самотнього в’язня.

Навіть у табірних умовах він намагався працювати. Спочатку навертався на перекладацтво (У. Шекспір, О. Уайльд), а потім і на оригінальне письмо. Написав кілька оповідань, невелику повість з життя одного будинку. З весни 1936 року в листах були постійні згадки про роман «Осінь. 1929» - про події колективізації на Україні. Але все це дійшло до нас тільки в листах…

Довгі роки десь на дні зболених стражданням душ, дорослої і дитячої, жевріла крапля віри у відновлення справедливості, у омріяну зустріч. Лише крапля. Бо від літа 1937 року ті сподівання дружини і сина обернулися глухою невідомістю: урвалося будь-яке листування, поверталися назад невеличкі посилки з зіпсованими за таку тривалу дорогу харчами.

Що залишалося людині, яка була повністю ізольована від світу, зачинена в камері, не маючи можливості спілкуватися ні з ким? Я думаю, що спогади… Адже Валер’ян Підмогильний знав напевно, що повернення назад не буде. Тому, щоб не втратити людського начала в собі, намагався писати твори, згадував прожиті роки, але, мабуть, каяття не було.

У архівах письменника зберігається невеличка автобіографічна замітка, в якій привертає увагу оцінка свого життя самим В. Підмогильним: «Очевидно, є люди, що своє життя можуть згадувати, як суцільну смугу радості. Є люди, життя яких насичене і радостями, і печалями. Можливо, ці люди найщасливіші, бо справжнє щастя може відчути той, хто зазнав горя. Я оглядаюся на пережите. Де мої радощі? Життя пройдене, мов шлях зболочений. Шлях, що ним не йдуть, а бредуть, повільно пересуваючи ноги, не в силі скинути важкий налип багна. Стомлений у першому кроці, знеможений у подальших, я шукаю світлої плями на пройденому шляху і не знаходжу…»ці рядки якоюсь мірою проливають світло на безрадісний життєвий шлях письменника, на драматичну долю його літературного доробку.

Давайте зараз з вами уявимо перебування в’язня у камері, його спогади про своє дитинство, юність, початок літературної діяльності. (слайд №3)

  За столом, у задумі похиливши голову, сидить учень у ролі

 В. Підмогильного.

Учень. Народився я 2 лютого (20 січня) 1901 року в селянській родині великого степового села Чапля, Новомосковського повіту, під Катеринославом. Село виросло з колишнього хутора давнього запорозького займища на землях низових козаків Козацької паланки. Очевидно, від тих далеких пращурів передалося мені генетичне ядро, яке допомагало жити в майбутньому. Найперш, на формування мого характеру мала мати – малоосвічена селянка, яка все життя працювала коло землі. Вона, пам’ятаю, відзначалася природженим розумом, тактовністю, делікатністю й суворою гідністю – тою народною інтелігентністю, якою здавна й славилась жінка на Україні.

Саме від матері мені передалась добірна та розмаїта мова, органічна й глибока любов до історії рідного краю. Потяг до минулого поглибився пізніше, коли я познайомився зі славетним істориком Запорожжя - академіком Д. Яворницьким, до музею якого я часто навідувався ще тоді, коли вчився у реальному училищі, продовжував там бувати й учителюючи на Катеринославщині.

У дитинстві я був аж надто допитливим, мав дуже добру пам’ять, навчався легко і добре. Ще навчаючись у церковно-приходській школі, був постійним читачем учительської бібліотеки. Скільки себе й пам’ятаю, дуже любив читати. Сам пробував віршувати й писати щось на зразок оповідань.

Батько, коли став конторником графа І. Воронцова-Дашкова, доклав зусиль, щоб ми з сестрою «йшли в науку», коли вже так доля судила. Запрошував до нас навіть учителя французької мови. Ті зусилля не пішли намарне. Я у засвоєнні  французької мови навіть обганяв сестру. А вже на початку 30-х років вільно перекладав класичні твори французької літератури на українську мову, певний час працював консультантом з іноземної літератури при видавництві «Рух».

Після початкової сільської школи мене, дев’ятирічного, віддають до Катеринославського першого реального училища, де я провчився сім років., здобуваючи знання точних дисциплін. Дуже хотілося вчити гуманітарні дисципліни, але їх профілювали в класичних гімназіях, а для мене, сільського вихідця, вони були недосяжні. Та мені тоді було аби вчитись, аби вбирати в себе ті невідомі джерела й обшири знань. Хоча велике місто мало стільки інших принад! (слайд №4,5 ).

Вчитель. У біографічній довідці популярної хрестоматії «За 25 літ» засвідчено про В. Підмогильного: «Писати почав ще в середній школі, вміщаючи свої оповідання в шкільному журналі під псевдонімом «Лорд Лістер».

Учень. Я обрав собі псевдонім «Лорд Лістер» внаслідок божевільного захоплення пінкертонівською літературою. Така література небачено насичувала книжковий ринок всієї Європи на початку нашого століття. Оповідання випускалися в дешевій серії, величезними тиражами і, найперш, захоплювали підлітків своїм карколомним пригодництвом з усілякими змовами, привидами, вбивствами. Але на мене це справило не лише однобічний вплив. Переситившись уже тоді літературою трафаретного сюжету, я у своїй творчості намагався старанно уникати подібного.

Вчитель. У юнацькому віці В. Підмогильний багато часу приділяє самоосвіті, вивчає іноземні мови, і друзі називали його «університетом на дому». Уже в 17 років Підмогильний заявив себе цілком зрілим письменником. (слайд №6, 7 ).

Учень. Пригадую, як у 1919 році в катеринославському журналі «Січ» з’явилися мої оповідання «Гайдамака», «Ваня». Скільки було радості, скільки гордості. А вже в 1920 – перша збірка моїх оповідань «Твори. Том І». Вона була зовсім непоказна, надрукована на поганому папері, у сірій обкладинці. Це був зовсім не том, томик кишенькового формату на 168 сторінок. . Але вона з’явилася!  Я прагнув відчувати стан і рухи людської душі і намагався передати це у своїх творах.

Мою збірку одразу помітили. Мій учитель П. Єфремов написав розгорнуту аналітичну розвідку «Поет чарів ночі». Це був не панегірик мені, а серйозний аналіз літературознавця, хоча й видно було, що автор радий за свого учня.

Учитель. Оригінальність же новобранця літератури бачилася дослідникові в тому, що в час всіляких сподіванок найсміливіших соціальних експериментів, радісних сподіванок здійснення давніх мрій народу В. Підмогильний обрав зовсім нетипову позицію – бути «на варті страждання», навіть особистого страждання, а не радості людини. До такого мінорного сприйняття життя письменник вдається тому, що він у глибокій своїй основі реаліст, бачить дійсність не в романтичних барвах, а такою, як вона є насправді – жорстокою і брутальною. Критик підкреслив, що це «молода, свіжа, багатонадійна сила з сталим інтересом до психологічних проблем  і з нахилом до художньо-синтетичних методів і засобів писання». 

Учень. Як мені  хотілося вчитися, але вкрай тяжке матеріальне становище не дає цього робити. Адже я вступав до Катеринославського університету, навчався там, але змушений був кинути. Дуже було шкода, але обставини цього вимагали.

Коли з’явилася перша збірка, я уже жив у Києві, працював у книжковій палаті, певний час учителював, пізніше перейшов до видавництва «Книгоспілка».

Незважаючи на складний побут, непевність тогочасної політичної ситуації на Україні, я напружено працював. Один за одним з’являються нові твори, переклад із французької мови. Всі були вражені: ще не вляглася громадянська війна, матеріальні труднощі, епідемії холери  й сипного тифу, а тут – переклад французького роману…

Це був не випадковий переклад. У творчості А. Франса я відчував домінанту свого світобачення.

Учитель. Ім’я В. Підмогильного згодом з’являється на сторінках збірників «Вир революції», «Жовтень» (1921), а через рік виходить у Харкові його повість «Остап Шаптала». У 1923 році на сторінках журналу «Нова громада» з’являється оповідання «Син» - один з найбільш вражаючих в українській літературі творів про голод. Йому судилась особлива популярність: ще за життя письменника оповідання перевидавалося кілька разів.

Учень. І ось у 1924 році виходить моя друга збірка оповідань «Військовий літун». Пізніше я переробив її, доповнив новими творами, і вона вийшла під назвою «Проблема хліба». У 1926 році окремим видання з’явилася повість «Третя революція». Я намагався заповнити ту сторінку національної історії, до якої не вельми охоче зверталися в ту пору, бо то складні стосунки українського села з містом внаслідок недалекоглядної політики наших урядів у аграрному питанні. Прикро, що цю повість було сприйнято як апологетику махновщини, мене звинуватили у «фатальній ізольованості від сучасності», «реакційному протиставленні села й міста», і це гірке звинувачення помандрувало по всіх курсах історії української літератури.

Для мене було благодатним спілкування з друзями по перу – членами літературної організації «Ланка», яка пізніше стала називатися «Марсом». «Ланка» ставила в програмі єдину вимогу: писати талановито і бути порядним громадянином. Серед членів організації були мої друзі – Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка. Я перебував у «Ланці» з 1925 року, а в 1926 році – в організації «Марс». Більше ні в яких літературних організаціях від того часу не перебував.

Увесь цей час я намагався плідно працювати. Моїми «вчителями» у літературі були М. Коцюбинський, В. Стефаник, Леся Українка, В. Винниченко, а також європейські класики О. Бальзак, Г. Мопассан, Д. Дідро, В. Гюго. Вони і їхня творчість мали на мене великий вплив. Адже для мене на перший план виступає не абстрактне поняття «людство», а конкретна людина. І, на мою думку, найкраще це підтверджує мій роман «Місто», який було завершено у 1927 році. Мене звинувачують у тому, що ця повість антирадянська, бо у ній не показано змичку робітників і селян. Я мушу не погодитися, адже я лишаюся вірним своєму покликанню: стояти «на варті страждання», а не радості людини. Під впливом цього я створив іще один роман «Невеличка драма» (1930), розпочав роботу над «Повістю без назви», яку не встиг завершити… А жаль…

Вчитель. Перші спроби дослідників творчості Валер’яна Підмогильного знайти щось істотне про останній період його життя виявилися майже безнадійними. Через великі труднощі все-таки вдалося це зробити. Діставши дозвіл ознайомитися з архівними документами, В. Мельник з’ясував таке: до табору прибув 14.5.1935р., заповнено біографічні дані, ким, коли і де арештований, вирок суду. А ось інша довідка, хоча й не датована, але, мабуть, стала вирішальною в долі «зека»: «знаходячись на Соловках, був зв’язаний з засудженими активними членами УВО».

Цілком очевидно, що це наближався трагічний фінал.

Вищезгадана довідка – то, ймовірно, характеристика, за якою вирішувалася міра покарання. Зв’язок з членами УВО, розгромленої напередодні групи боротьбистів, - очевидна непокора В.Підмогильного й на засланні, яку, звісно, лишати без покарання ніяк не збиралися. Тільки знаючи, в якому спецізоляторі його тримали, і що та грізна УВО складалася з таких «терористів», як Л. Курбас, С. Пилипенко, В, Атаманюк, М. Яловий, М. Ірчан, - сьогодні можна лише посміхнутися. Але усміх той виявиться надто гірким. Бо Особлива трійка всьому спискові з Соловків протоколом від 9 жовтня 1937 року визначила ВМП (вищу міру покарання) – розстріл.

І ось поки що остання крапка в цій історії: «Акт. Вирок трійки УНКВС ЛО за протоколом №83 від 9 жовтня 1937 року щодо засудженого до ВМП Підмогильного В. П. приведений до виконання 3 листопада 1937 року. В чому й складено цього акта. Заст. нач. АГУ УНКВС ЛО капітан держбезпеки Матвєєв».

 Так документально засвідчено завершення земного життя письменника. А творче?..

Завдання для самоперевірки:

-Розкажіть про дитинство і юність письменника. Що вплинуло на формування світогляду ?

-Чому В. Підмогильного названо «надто оригінальним явищем в українській літературі»?

-Які теми розкривав у своїх творах митець?

-Що ви можете сказати про Підмогильного-перекладача?

-Хто були літературні вчителі?

Домашнє завдання. Вивчити за конспектом найосновніші віхи життя і творчості письменника, знати його трагічну загибель, скласти тестові запитання на основі записів у зошиті.

Тема.  ВАЛЕР’ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ. «МІСТО». СВІТОВІ МОТИВИ ПІДКОРЕННЯ ЛЮДИНОЮ МІСТА.

Мета:             проаналізувати роман Валер’яна Підмогильного

«Місто» з позицій екзистенціалізму, учити студентів розуміти вплив цивілізаційних процесів на людину, психологічну мотивацію вчинків Степана Радченка та інших дійових осіб; характеризувати маргі­нальний образ українського інтелігента; розвивати вміння аналізувати світоглядну й психологічну ево­люцію характеру головного героя роману, пояс­нювати роль жіночих образів; учити висловлю­вати власну думку про способи самоствердження людини.

Проза В. Підмогильного тематично розмаїта: через усю твор­чість письменника 20-х pp. XX ст. як магістральна проходить чи не найпоширеніша в тогочасній літературі тема: революція й людина. Тільки він сприймав її інверсійно: людина й револю­ція, і відповіді на питання, котрі постають перед українською культурою, нацією загалом, пов’язував, передусім, із проблемою міста й села, їхніх взаємин, зображуваних у минулому й сучас­ному, у соціальному та національному аспектах, у контексті життя всього народу. Про те, як прагнула селянська молодь сама «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку, і як розуміла свою місію у відвоюванні зрусифікованого царизмом міста, письменник розповів у найвидатнішому творі — романі «Місто».

В. Підмогильний створив модерний роман, у якому, на від­міну від традиційної селянської й соціальної тематики, акцент переноситься на урбаністичну проблематику, порушуються філо­софські питання буття, аналізується психіка героїв, а конфлікт розгортається між людьми з різними світоглядами. «Місто» — перший урбаністичний роман в українській літературі, з новими героями, проблематикою та манерою оповіді.

Теорія літератури

Екзистенціалізм — філософський напрям, який сформувався у французькій філософії та літературі в першій половині XX ст. Його основоположником є датський філософ Серена К’єркегор (кінець XVIII ст.), який уважав, що наука недостатньо звертає увагу на конкретну людину, її переживання та страждання, емо­ції та думки. Як філософська течія екзистенціалізм сформувався після Першої світової війни у Франції та Німеччині.

XX століття принесло людству дві світові війни, багато локаль­них конфліктів, революцій, переворотів, світову економічну кризу 1929-1933 рр. Це все зробило актуальним проблему людського виживання, збереження психологічної повноцінності, віднай­дення себе в екстремальних ситуаціях. Представники екзистен­ціалізму звернули свою увагу саме на внутрішній світ людини в екстремальних ситуаціях; вони вважали, що немає людини, яка б не відчувала хоч трохи відчаю; немає людини, у чиїх сокро­венних надрах не приховувалася б якась стурбованість, тривога, дисгармонія, якийсь страх перед невідомим або чимось таким, що його вона навіть не бажає усвідомлювати. Цих почуттів не здатні усунути жодні зовнішні події, вони можуть їх поглибити й заго­стрити. Кожен має свою внутрішню сутність, свою індивідуаль­ність, своє «я», свою екзистенцію.

Екзистенціалізм у творчості українських письменників широ­кого поширення не набув, як скажімо, у Франції чи Німеччині. Після утвердження радянської влади й створення Радянського Союзу контакти українських письменників із Заходом були обме­жені, тому екзистенціалізм у творчість українських письмен­ників не міг потрапити із західноєвропейських філософських трактатів. Екзистенціальні ідеї яскраво проявились у творчості українських письменників на межі ХІХ-ХХ ст. у п’єсах Лесі Українки та Володимира Винниченка, новелах Михайла Коцю­бинського та Василя Стефаника, а в середині XX ст.— у романах Івана Багряного та Василя Барки. Але коли ми говоримо про екзис­тенціалізм, то перше ім’я, яка спадає на думку,— це Валер’ян Підмогильний.

Маргінальність — характеристика образу чи героя, що пере­буває «на межі» між двома станами. Герой-маргінал зазвичай — виходець з нижчого класу, який намагається завоювати вищі сфери суспільства, піднятися по драбині успіху. Традиція таких героїв йде від О. де Бальзака. В українській літературі типовим маргінальним героєм є Степан Радченко з роману В. Підмогиль- ного «Місто» — уже не селянин, але ще не інтелігент, що хоче «підкорити» місто, стати відомим письменником.

Психологізм — заглибленість у творі в душу персонажів, їх психологію. У психологічному творі увага автора переноситься із зовнішнього (подієвого) сюжету на внутрішній (психологіч­ний), він відслідковує всі порухи душі своїх героїв, намагається розкрити їх роздуми й мотивацію вчинків, показати нелегкий шлях внутрішніх колізій. Психологізм почав входити в літера­туру в добу реалізму з його аналітичністю, а в час модернізму він набув популярності. В українській літературі психологізм притаманний творчості М. Хвильового, В. Підмогильного, дра­матургії Л. Костенко.

Іронія — засіб художньої виразності, прихована насмішка, коли за зовні позитивним висловлюванням ховається висмію­вання. Найчастіше використовується в сатирі.

В українській літературі іронію використовували Т. Шевченко, І.  Франко, М. Хвильовий, Остап Вишня, М. Куліш, Є. Дудар, Ю. Андрухович, О. Ірванець.

Аналіз роману «Місто»

Жанр: урбаністичний роман.

Історія написання. У романі «Місто» Валер’ян Підмогиль­ний описав селянську українську молодь, яка на початку 1920-х років тисячами потягнулася в міста, щоб завоювати й зробити своїм українське місто, влити в нього свіжу селянську кров, злік­відувати антагонізм між українським містом і селом. Автор пока­зав бажання молодих селян «вийти в люди», здобуваючи колись недосяжну науку.

Твір не був подібний до традиційної народницької прози XIX ст., бо автор орієнтувався на європейський роман XIX — початку XX ст., засвоївши традицію романістики Оноре де Баль­зака, Гі де Мопассана, Анатоля Франса, Джека Лондона, а також вітчизняну — Агатангела Кримського, Володимира Винниченка.

Історія публікацій. Роман завершений письменником у 1927 р., опублікований уперше в Харкові в 1928 р. У 1929 р. Книгоспілка перевидала роман, а Б. Єлисаветський переклав його російською мовою — у 1930 р. роман виходить у серії «Творчество народов СССР». Після масових репресій інтелігенції 1930-х років, під які потрапив також і Валер’ян Підмогильний, роман «Місто», як й інші твори письменника, був заборонений до 1989 р.

Оцінка критики. Після публікації роман викликав значний інтерес у громадськості. Його обговорювали на читацьких кон­ференціях, у пресі з’явилися рецензії літературознавців. Одні критики захоплювалися твором, у якому відбилася філософія життєствердження епохи, інші тлумачили роман у дусі соціоло­гізму, називаючи книжку «антирадянською», бо в ній не пока­зано «змички робітників і селян». Деякі критики вважали роман автобіографічним, головного героя ототожнювали з автором, проти чого Валер’ян Підмогильний у пресі застерігав читачів.

Роздуми стосовно розуму й почуттів письменник укладає в уста поетові Виговському. Дослідники творчості Валер’яна Підмогиль- ного вважають, що прототипом цього образу був відомий поет і прозаїк, автор роману з екзистенціальними рисами «Недуга», друг Підмогильного Євген Плужник.

Особливості сюжетної лінії. Валер’ян Підмогильний епігра­фом до свого роману «Місто» взяв такі слова з Талмуду: «Шість прикмет має людина: трьома подібна вона на тварину, а трьома на янгола: як тварина — людина їсть і п’є: як тварина — вона множиться і як тварина — викидає; як янгол — вона має розум, як янгол — ходить просто і як янгол — священною мовою розмов­ляє». Соломія Павличко з цього приводу зазначала: «Він (автор) зробив тіло головним героєм «Міста» й висунув ідею двоїстості людини, яка складається з ангельського і тваринного начал. Герої Підмогильного страждають від роздвоєності між душею (розумом, інтелектуальною сферою) і тілом, статевим потягом. Гармонія між цими двома сферами дається важко. По суті вона, на думку автора, неможлива».

Розповідь подана через історію душі Степана Радченка — енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного закладу й сподівається повернутися з новими зна­ннями на село. Уперше Київ відкривається йому з Дніпра як край світу й пуп землі. Роман починається реченням: «Здавалось, далі пливти нема куди». Під Степановими ногами — ще жодного ґрунту, тільки хистка й непевна вода. Але не забуваймо: апостол Андрій також прийшов на київські гори цим шляхом. Завоювання потребує часу, який можемо виміряти в сторінках, рядках чи сло­вах або підрахувати за тривалістю романної розповіді.

Степан оселяється в передмісті, де життя мало чим відрізня­ється від сільського. Йому сусідять хазяйські корови. Згодом він пересувається все ближче до центру, винаймає окреме помеш­кання, а в самому фіналі твору нарешті споглядає місто «згори» поглядом володаря: «Воно покірно лежало внизу хвилястими бри­лами скель, позначене вогняними крапками, і простягало йому з пітьми горбів гострі кам’яні пальці». Спочатку Київ був для Степана лише мрією, великою, але майже невизначеною. «Київ! Це те велике місто, куди він іде учитись і жити. Це те нове, що він мусить у нього ввійти, щоб осягнути свою здавна викоху­вану мрію». Місто чуже й вороже. Степан намагається вирватися на Дніпро, але навіть, вода тут слизька й відразна. Його тішить однак, кволість міських мешканців і його класна непричетність до них: «От вони, ці горожані. Все це — старий порох, що треба стерти. І він до нього покликаний». Проте… Саме тут місто йде в наступ: «Він озирнувся — і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном, людської хвилі… на цій широкій вулиці; він здибався з містом віч-на-віч». Одне слово імпресіонізм — із фрагментів речей, людей і звуків автор складає портрет міста, у міру освоєння Степана в Києві зміню­ється і його сприйняття.

Місто бачиться зсередини, хоча не перестає лякати, а далі — усе ясніше, чіткіше вимальовуються його риси. Пересування в пролетарі міста супроводжується також перевдяганнями. На початку твору секретар лекторського бюро радить Радченкові змінити одяг: «Всі лиха українців в тім, що вони кепсько одя­гаються». Перед крамницею з модним і дорогим одягом Сте­пана не полишає переконання, що варто йому лише змінити свій вигляд — і він зможе створити щось надзвичайне. Переселяю­чись до нового помешкання, Степан спалює своє старе вбрання й викидає на смітник чоботи. Протягом твору ми спостерігаємо, як Степан піднімається щаблями міського життя. Саме в Києві юнака захоплює література, він починає писати, стає відомим письменником і залишає навчання. Він був певен, що вирушає «завойовувати» місто, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змінить «його вигляд і істоту. А він — один із цієї зміни, якій за долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернення остаточно зникають.

В. Підмогильний не ставить собі за мету зробити документаль­ний опис письменницького середовища, він показує народження Автора, його успіхи й невдачі, його мандри різними світами роману. Степан переходять через світ студентства, так і не закін­чивши вищої освіти, зазирає до робітничого середовища дру­карні. Солідний шматок часу довелося йому витратити на життя у світі міської богеми — театральної публіки, тих, хто вечорами виходить на прогулянки та блукає вулицями й вуличками міста, переважно тільки тому, що насправді не має власного затиш­ного куточка. Письменник показує «засідателів» видавництв, гральних залів та дешевих підвальчиків. Нарешті, він заводить свого героя й читача в ще один світ — помешкання типової місь­кої сім’ї, зразкових міщан Бориса Вікторовича (колишнього доброго знайомого) та Надії Семенівни (першого Степанового кохання).

Наприкінці роману Підмогильний «змушує» Степана Радченка ще раз обійти знайомі йому місця: щось залишилося незмінним, щось стало зовсім іншим, можливо, саме через Степанове втру­чання. Але, відбувши такі «оглядини», Степан остаточно переко­нується, що все це для нього чуже, далеке або й ненависне. Якщо він і любить своє минуле, то не за те, що воно було, а саме за те, що воно минуло. Таким залишається Степан Радченко — склад­ним, суперечливим, неоднозначним. Але можемо бути впевнені в одному: ця людина напише книгу.

В. Підмогильний розповів про перше Степанове оповідання «Бритва», про піднесення й занепади творчості, про довгі й важкі пошуки тем і натхнення. Він показав, як народився Автор — і навіть отримав нове хрещення, обравши псевдонім. Той, хто був Степаном, став Стефаном. Письменник залишає свого героя тоді, коли той сідає писати твір власного життя.

Останнє речення роману закінчується там, де має розпочатися повість Степана Радченка: «Тоді, в тиші лампи над столом, писав свою повість про людей».

Характеристика образу. Образ Степана Радченка складний, суперечливий, далеко не однозначний. Письменник зобразив людину, в якій постійно борються добро із злом, які інколи заради особистого утвердження здатні піти навіть на злочин, не страж­датиме він і від людських жертв, і разом — це неординарна осо­бистість, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприй­мати себе та навколишній світ. У творі автор не робить ніяких ідеологічних акцентів, не підносить і не виправдовує свого героя, не нав’язує читачеві своїх висновків, а змушує його замислитися над людською природою, що є невід’ємною складовою її дійс­ності.

Роль жіночих образів, як один із аспектів характеристики головного героя. Надійка, яка мешкає в сараї (столярня) Гні­дих, де за стінкою жили корови — це символ села. (Степан від­чував себе чужим у місті. Навіть у книжках зосереджувалося все чуже, усі небезпеки. Поступово Степан розуміє, що місто треба здобути, а не ненавидіти. А він — це нова сила, що покликана із сіл змінити місто, він має стати на зміну гнилизні минулого, будувати майбутнє. Переконаний, що має навчатись, щоб потім повернутися до села).

Мусінька (Тамара Василівна Гніда), яка мешкає в кухні Гні­дих. (Починає знайомитися з містом. Усвідомлює, що не повер­неться до села. Степан ще не відчуває себе причетним ні до села, ні до міста. Стан «непевної рівноваги між рудим френчем і сірим піджаком». Відчуває себе самотньо. Знайомиться з усім тим, що символізує причетність до міста: тістечка, магазини, кіно, міські жінки.

Зоська Голубовська, мешкає в кімнаті на Львівській вулиці, яку віддав Борис Задорожній. (Прагне увійти до міського товари­ства, а Зоська як спосіб зробити це. Прагнення стати справжнім городянином. Зоська — це типовий міський персонаж. Символі­зує утвердження Степана в місті).

Рита мешкає в «Справжній кімнаті» (простора, світла й окрема кімната у великому будинку десь в новому районі). (Степан від­чуває себе вже частиною міста. Він упевнений у собі. Прагне насолоджуватися всіма перевагами міського життя, компенсу­вати згаяний час. «Досі він любив жінок, випадково зустрінутих на його шляху, а сам ще не обирав». У стосунках з жінками він переходить від пасивного до активного вибору).

Висновок. Кімната символізувала фізичне утвердження в місті, зміцнення матеріального становища, а жінки — це немовби етапи внутрішньої еволюції Степана, етапи вживання його в міське се­редовище. Так, Надійка його цікавить, доки він відчуває свою внутрішню причетність до села, «вона була від села, що зблякло в ньому». А Зоська виступає вже як повністю персонаж міста. Жінки для Степана водночас — це порятунок від самотності в чужому для нього середовищі. З цього приводу Соломія Пав- личко писала: «Жінки для Степана Радченка — талісман його успіху, по суті його жертва… жінка є лише об’єктом почуття й екзистенціального пошуку мужчини. Однак цей пошук абсурд­ний, як абсурдне саме життя… Для чоловіків це пошук самоствер­дження, а не кохання».

Домашнє завдання.

1. Ґрунтовно проаналізувати роман В. Підмогильного «Місто».

2. Дати характеристику образів-персонажів.

ТЕМИ ДЛЯ II-го курсу.

Тема. Твори Ігора Римарука. Загальний огляд творчості.

Ігор Римарук - один із чільних поетів-модерністів нинішнього покоління - відомий як засновник (разом із Ю. Покальчуком та Ю.Андруховичем - це ініціативна група) літературної майстерні «Пси святого Юра» (1994), до якої належали, окрім згаданих, В. Герасимюк, В. Медвідь, В. Неборак та О. Ірванець. Пізніше І. Римарука було обрано віце-президентом Асоціації українських письменників (АУП). Діяльність АУП - це є певна опозиційність до СПУ, члени нової організації проголосили свої основні критерії: подолання колоніального синдрому в українській літературі, фаховий рівень, відкритість світогляду.

Про твори Ігоря Римарука можна сказати, що вони несуть у собі своєрідну «протестантську настанову», він уособив фаховість та ерудовану інтелігентність «вісімдесятників». Про його творчість писали багато протилежного, проте незаперечним лишається факт популярності його творів. Показовою є поезія «Різдво» із циклу «Відлуння». Біблійний мотив народження Ісуса Христа набуває сучасного озвучення, водночас автор ніби стирає часову межу, бо немовля у велетенських яслах гріється «під боком у мінотавра». Згадаймо, що Мінотавр, за давньогрецькою міфологією, - це чудовисько з тілом людини і головою бика, йому як данину приводили молодих людей для поїдання. Те, що Боже немовля гріється під боком такого чудовиська, наштовхує на думку, що Бог - це справді любов, вона рухає світом, тому будь-яке зло любов'ю можна приборкати. Але є засторога: привітати немовля йдуть «тріє царі у маскхалатах» із ліхтариком, вони «з дороги збилися», що й не дивно, бо не провідна зірка покликала їх у дорогу, а примусове виконання обов'язку. Різдвяна зірка відбивається і «множиться» у снігах і «дзеркальних мурах», а «ясна пані клубок розмотує вузлики тихо зав'язує». Мимоволі виникають думки, що навіяні прочитанням твору: як зберегти оте «немовля» в собі, як протистояти жорстокості світу, як узагалі зберегти первозданну святість усього сущого, аби врятувати цей світ.

У поезії Ігоря Римарука можна побачити велику любов до Бога, в якій християнство поєднується з язичницьким світовідчуттям. Його твори являють живу сутність мови, де значущими є і паузи - мовчання, і миттєво вихоплені деталі, і філософське відчуття часу. Це робить його твори привабливими і дає потужну інформацію про ментальність українського народу.

Отже, у поезії І. Римарука спостерігається зрощення есхатології та історіософії. “Поет, безсумнівно, і сам усвідомлював власну місію - залатати вихопленими із “вільної золи” недогорілими клаптиками дня прорвані віки одвічного українського катастрофізму”. Поезія І. Римарука наповнена ідеями кінця епохи, філософськими розмислами про долю і призначення української людини, можливості духовного відродження нації. У “спілкуванні” з історією поет віднаходить духовне опертя, порятунок від наступу прагматичного світу з його гострими протиріччями.

Тема.  Творчість Ю. Андруховича. «Балада повернення».

Юрій Андрухович – знакова фігура в сучасній українській літературі. Він – поет, прозаїк, есеїст, перекладач. Народився 13 березня 1960 року у м. Івано-Франківську. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного інституту у Львові у 1982 році та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М. Горького в Москві у 1991 році. Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії івано-франківського часопису «Перевал» (1991 – 1995). З 1991 – 1996 – співредактор часопису «Четвер». Захистив кандидатську дисертацію «Б.І. Антонич і літературно-естетичні концепції модернізму» у 1996 році. З 2002 року – головний редактор центральноєвропейського часопису «Потяг 76».

Творчий доробок письменника можна умовно поділити на два напрямки: поетичний і прозовий. Поетичний дебют Юрія Андруховича відбувся у першій половині 1980-х років і завершився виходом у світ збірки «Небо і площі» у 1985 році. В цьому ж році Андрухович разом із Віктором Небораком та Олександром Ірванцем заснував відому в Україні поетичну групу «Бу-Ба-Бу» (скорочення від «бурлеск – балаган – буфонада»). Декілька років Андрухович співпрацює з газетою «День», на сторінках якої опублікував понад 70 есе. У 1989 році виходить друга поетична збірка письменника «Середмістя», потім «Екзотичні птахи і рослини» (1991, перевидання «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» – 1997, 2002). Пізніше поетичний доробок Ю. Андруховича доповнився циклом «Листи в Україну», який був надрукований в журналі «Четвер».

У 2004 році після дев’ятирічної паузи в поетичній творчості Андруховича побачила світ збірка поезій «Пісні для мертвого півня», яку він почав писати 1999р.

Поетичний світ Ю. Андруховича – це світ лицарства і несподіванок, авантюрних сюжетів, містичних аналогів і несподіваних відкриттів. Він шукає прихистку зболеній душі – пояснення багатьом подіям сучасності. Ю. Андрухович – несподіваний. Не можна передбачити якою буде його наступна книга. Він тримає свого читача у постійній напрузі, постійному зачудуванні.

«Балада повернення».

Коли мандрівник повернувся додому,

ступив за ворота, зійшов на поріг,

здійнявши на плечі дорогу і втому, —

всі радощі світу вляглися до ніг.

Його не забули, його зустрічали:

вечеря з вином — на широкім столі;

чомусь не казав про далекі причали,

замкнувши в устах невідомі жалі.

І всім було дивно, і жінка до ранку з

ітхала в даремній гонитві за сном.

А він все дивився туди, за фіранку,

де зірка по небу пливла над вікном.

Коментар

Є просто люди і є люди-романтики, яких манить даль, далекі світи. Повернувшись додому з чергової подорожі, вони вже мріють про іншу мандрівку.

Аналіз поезії Юрія Андруховича «Балада повернення»

Тема – оповідь про повернення додому мандрівника-романтика.

Ідея – пошук внутрішньої гармонії, віднайдення свого призначення на землі. Все це можливе за умов свободи. 

Віршовий розмір – амфібрахій.

Римування – перехресне.

Недарма кажуть, що поезія найвлучніше відображає стан душі. Глибоко психологічним постає перед нами витвір Юрія Андруховича «Балада повернення».

Ліричний герой твору − людина з особливим внутрішнім світом, природжений мандрівник, який любить свободу.

У вірші тісно переплелися почуття радості та незрозумілої туги, ностальгії.

З тексту твору зрозуміло, що головний герой довго був у подорожі. Він радісний, що повернувся додому. Зустріли його святково «вечеря з вином − на широкім столі». Та радість його не була довготривалою. Адже далі нас насторожує те, що герой у рідній домівці, у колі сім’ї все ж має тугу на серці. Тяжко йому було у мандрах, та він нікому про це не розповідав і не розповість, «замкнувши в устах невідомі жалі». Промовистий епітет «невідомі жалі» переносить нас у нелегке життя мандрівника, якого супроводжують боротьба за виживання, різні небезпеки. В останніх рядках твору відчувається співчуття жінці, до якої чоловік зовсім не прив’язаний, а мріє про чергову подорож. Поезії без таємниці не буває. Кожен її розкриває по-своєму. Часто в ліричному творі поет говорить від себе, передаючи свої думки і почуття. Не важко догадатися, що прототипом ліричного героя може бути сам Юрій Андрухович.






Тема.  Казкар О. Ірванець ( «Тінь великого класика» ) Болісні роздуми про місце людини в сучасному світі.

Олександр Ірванець свого часу належав до літературного угруповання "Бу-Ба-Бу" (1985), яке сповідувало постмодернізм, що поєднував різні стильові течії, знаходячи образне вираження то в іронії, то буфонаді чи карнавалі, а то й у відвертому пародіюванні тощо. Причиною виникнення різних літературних угруповань стали насамперед зміни в суспільстві (розпад СРСР, прагнення багатьох письменників відійти від старих методів художнього зображення, депресія як наслідок тоталітарної системи), а також розширені можливості контакту зі своїми однодумцями-митцями за кордоном. Стан суспільства того часу породжував карнавальність у творах письменників, викликав сміхову рефлексію на катаклізми посттоталітарної системи: сміються тоді, коли вже зовсім забракло сліз і смутку.

О. Ірванець - представник саме карнавально-провокативної складової постмодернізму. Не дивно, що письменник виступає то як поет, то як прозаїк, то як драматург чи літературний критик. У притаманній саме йому лірично-буфонадній манері автор зупиняє свій вибір на людях і подіях, що на перший погляд видаються буденними, начебто непримітними. Однак саме в них він і знаходить приховані чи то високі почуття, чи то явища, значимі для власного сумління або для моральності суспільства. У творах митця спостерігаємо висвітлення звичайного (буденного) життя. Письменник не ставить якихось модерних чи постмодерних експериментів, його поезії насичені розмаїтими, доволі незвичайними та оригінальними римами, а часом натрапляємо на примітивний кітч, який теж стає йому за помічника.

Дехто з літературознавців закидає поетові, що він просто вправно жонглює словом. Політичні, соціальні, культурні реалії в поезіях Ірванця набувають рис гротескового (карикатурного) вигляду. Ірванець-поет ніби балансує на межі кітчу й високої поезії. Штампи й стереотипи кітчевої культури поет використовує як художні засоби для поетичного маскування порушуваних питань і проблем, аби сам читач доходив до розуміння поставленої поетом мети. Наприклад, поезія "До французького шансоньє" — це вірш-звертання з певною настановою, що поступово переростає в роздуми над сутністю, призначенням і долею поета, митця. Автор зазначає, що найвища й відповідно найцінніша поезія інтимно сфокусована — це "коли передаються вірші, як поцілунки — з уст в уста". 

В описі звичайної буденної ситуації (хлопець проводжає дівчину з кінотеатру додому) у вірші "Тінь великого класика" поет ніби зупиняє мить для роздумів над зовсім небуденними речами. Чия ж тінь зустрінеться нам у вірші, розуміємо вже з міні-епіграфу: "Вул. Уїльяма-Шекспіра. Напис на табличці". У будинку, на якому ця табличка, живе дівчина, котру проводжає ліричний герой. Він зауважує, що вулиця з такою назвою "існує в будь-якій з держав", бо це англійський геніальний поет і геніальний драматург. Схоже, однак, що це не обходить супутницю ліричного героя, яка, навіть не слухаючи хлопця, "не могла забути й не забула сліпучу посмішку Ріші Капура", вона вся була під враженням переглянутого фільму, їй було байдуже до всього, не тільки до Шекспіра. Неодноразово поет акцентує увагу на дивному написанні — "через рисочку: Уїльяма-Шекспіра". Тому й знаний у всьому світі класик у нас залишається лише прозорою тінню, що невідступно спостерігає за всім, що відбувається: "Я відчував чийсь гострий-гострий погляд, А власник погляду десь мусив бути поряд". Навряд чи це міг бути випадковий перехожий, здається, що це власне сумління ліричного героя не дає йому спокою. Та навряд чи можемо дізнатися про це, бо він вже мусить "вертатись на автобусну зупинку", тобто від роздумів до буденності. Автор ніби сумно констатує: нині духовні скарби мало кого цікавлять, дешеві фільми викликають сплеск емоцій, але не наповнюють душу тим єдиним смислом, до якого прагне людина, — духовного й морального розвитку.

«Тінь великого класика»

На вулицю Уїльяма Шекспіра

Я дівчину недавно проводжав

Був дощ – не дощ,

а просто мжичка сіра,

І вулиця Уїльяма Шекспіра,

Яка існує в будь-якій з держав.

Я дівчину «під локоток» держав,

І ми ішли з кінотеатру «Космос»,

Який римується з диктатором Самосою,

Якого нахиляли з Нікарагуа…

Я захопився.

Але ніч така була!..

І був індійський фільм – «Любов і помста» –

Сам по собі прекрасний привід для знайомства.

Отож ми йшли по вулиці Шекспіра,

По вулиці Уїльяма Шекспіра…

Ні через рисочку: Уїльяма Шекспіра.

Захоплено щось теревенив я,

Всміхалася супутниця моя, –

її душа так пристрасно кипіла,

Ліричному герою час вертатись на автобусну зупинку.

Коментар.

Пошуки митцем свого місця в соціумі – провідний мотив лірики О. Ірванця. Навіть закоханість ліричного героя вірша «Тінь великого класика» тісно пов’язана з мистецьким середовищем: герой повертається з супутницею із кінотеатру «Космос» (зв’язок з кіномистецтвом) вулицею імені Уїльяма Шекспіра (літературне, театральне мистецтво). Ця прогулянка навіяла роздуми – спогади, які поет виклав на папері.

Тема.  Галина Пагутяк. Новели «Ранок без вечора», «Душа метелика», «Потрапити в сад».  

Народилася Москалець Галина Василівна (Галина Пагутяк) 26 липня 1958 р. в с. Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, згодом родина переїхала у село Уріж. Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т.Шевченка. Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Прозаїк,член Національної Спілки письменників України. Живе у Львові.

Давно уже ніхто з жінок в українській літературі так не заворожував читача своєю міфо-поетичною прозою, як це робить Галина Пагутяк. Вона ввійшла в літературу рано, двадцятирічною дівчиною, ввійшла стрімко і сміливо. Дебютувала великими творами, і в кожному була іншою. Згодом подивувала своїх прихильників філігранною малою прозою. У своїх новелах в декількох рядках, в одному абзаці, вона творить надзвичайної сили й яскравості образи. Галині Пагутяк властиві фантастично-символічна манера письма, прорив до "вигаданого світу", потяг до містики та безнастанних пошуків спасіння людської душі у жорсткому світі. Письменниця постійно прагне зазирнути і за межу людської свідомості та осмислювати пограничний стан людського буття. Недомовленість у багатьох її творах дає великий простір читацької фантазії, спонукає до співтворчості, робить образи багатовимірними, врешті, несе в собі шарм таємничості й незбагненності.

«Ранок без вечора»

Літнє сонце падає у вікно і будить дівчину. За вікном співає півень, на городі чорніють кущі смородини, бризкають соком ягоди малини та вишні. Біля миски з кукурудзяною кашею вовтузяться качата.

Мала п'є молоко та слухає накази бабусі: „вирви кропу, перебери, щоб жодної мушки не лишилося..., почисть цибулю, принеси дров...”

Дівчина хоче скоріше втекти з темної, холодної хати на річку. Бабуся нарікає онуці, що не можна отакою нечупарою йти на вулицю — дівчата не схочуть з такою дружити. Та вона не слухає. Вискакує з хати, кладе у торбинку хліб для качат, шматок собі зі смальцем та цибулею. Бабуся наказує, щоб не сиділа до вечора — бо розкаже батьку.

Мала приганяє качат до улюбленого місця під мостом. Вони вже дорослі, можуть самі у воді бавитися. А заходить у воду, хвилинку стоїть, роздивляючись навкруги, потім починає шукати у воді гарні камінці. їй хочеться знати, як вони звуться. Вдома в неї вже ціла коробка таких.

Качата вилізли на берег, а мала пішла погуляти берегом. Зірвала звіробою — бабуся просила. Роздивлялася інші квіти. Раптом щось блиснуло. Дівчина побачила шматок пляшки з гострим краєм, і аж здригнулася, уявивши, як наступає на цей уламок, як з ноги тече кров, поки вона біжить додому.

Сонце почало припікати. Мала пішла купатися, і довго бавилася у воді, дозволяючи течії робити з нею що завгодно. Потім в неї шуміло у вухах та уся шкіра посиніла. Швидко проковтнула свій обід і стала чекати, поки бабка Орина пожене корову з обіду. Тоді приїде матуся і привезе морозиво, яке дівчина дуже любила.

А потім вони з мамою будуть обривати смородину, перетирати її з цукром, далі повечеряють і всією родиною дивитимуться телевізор. І так аж до смерті. Мала подумала, і аж злякалась — чому це слово спало на думку? Пригадала, як бабуся казала, що у цій порі з річки підіймаються утопленики.

Дівчина залізла в кущі, затулила вушка і застигла німою грудочкою, ніби загублене мамою пташеня. За її спиною поверх води

йшли діти, жінки й чоловіки. То був їхній час, їхнє свято: сліпучого полудня пройти, наче по суші, тією річкою, що забрала їхні тіла під час повені.

Дівчинка відчула, що вони вже пройшли, бо серце її застукало рівніше. Мостом проїхала машина.

Коментар

Існує думка, що діти щасливі, доки не думають про смерть.

І у своїй новелі „Ранок без вечора” Г. Пагутяк передала почуття дитини, яка раптом відкрила для себе страшне й незбагненне слово. Воно злякало її, змусило пригадати страшні історії, які розповідала бабуся. Тільки рух машини по мосту прогнав жахливі видіння.

Так, у маленькому нарисі з повсякденного життя письменниця змалювала поступове відкриття дитиною чогось нового у світі та житті.

 «Душа метелика»

Надвечір треба розмовляти тихо, щоб не збудити дощ, бо тоді він ітиме цілу ніч і нікому не дасть заснути. Не треба сердитися й на вітер, бо він може вдарити в обличчя й побити шибки.

Коли запалимо світло, біймося за комах, бо вони тільки народилися й можуть сплутати сонце з лампою. А їхнє самоспалення викличе у нас страх перед смертю.

Відкривається щілина між світами. Яким би не було привабливим життя після життя, людині важко уявити, що вона стає абсолютно нікому не потрібною. Нічне життя істот починається з небуття, просковзнути в оту щілину й почати жити знову. Але хто знає, чи добре там буде, чи не сваритимуть нас там за ганебні вчинки?

Один за одним, так і не встигнувши пізнати, відходять в інший світ метелики...

У навколишньому скільки завгодно таких аналогій, які вчать жити і вмирати, бути потрібними або ні. Вони кличуть нас бачити в розрізненому — ціле, в цілісному — розрізнене, у собі — інших. А навіщо?

Коли почнеш замислюватися над цим, одразу тебе охоплюють людські проблеми. Серед людей жити важко, вони весь час нагадують про існування часу, який змушує людей думати, що обов'язково треба розбитися об стіну до крові, щоб потрапити в сад. Проте знайти у собі спокій, злагоду краще, ніж страждати, підкоритись законом нам космосу легше, ніж законам суспільним.

Дитинство, розквіт, старість — це не дім часу, а стан душі, ніби гра. Дитина бавиться в дорослу, приміряючи, що краще до лиця: інфантильність чи відповідальність. Згодом дорослі навчають її автоматизму. Саме через це ми шукаємо хоч крихітку знання. Як добре все-таки не бути людиною, бо це найбільш неприродна істота.

Коментар

Новела Г. Пагутяк „Душа метелика” — найбільш узагальнений та глибокий твір письменниці, в якому вона філософськи осмислює життя людини: життя земне та життя після життя. Вона порівнює це життя з крихким та коротким життям метелика, який летить на світло і згорає. І все-таки приходять нові метелики — і знов летять на світло...

Авторка закликає людей відповідальніше, серйозніше ставитися до цього скарбу — власного життя, закликає жити в гармонії з природою, бути відповідальним за свої вчинки, ставити гідні та високі цілі, а не прагнути чогось дріб'язкового, забуваючи часом про головні духовні та моральні цінності.







 «Потрапити в сад»

На цьому вокзалі був сад. З-за огорожі виглядали гілки з червоними „блучками. Горобці могли вільно перелітати та сідати на них.

Грицькові уявлялося, що якось уночі він ітиме з останньої електрички і побачить відчинені двері. Увійде в сад, ляже в сплутану грішу, притулиться до матінки-землі й спитає: „У кого ж я такий вдався — нещасний та волоцюга?”

Міліція не чіпала Грицька, бо знала, що він не має ні хати, ні жінки, лише гармошку та чорну хворобу ще з війни. Була ще сестра Нуська, але йому не сиділось в неї. Треба було Грицьку, щоб люди його бачили, і він бачив їх. „Тихо, Нусько, тихо... Чорна хвороба зробить з чоловіком усе на світі... А таких, як я... і без чорної хвороби вистачає. Григорій Сковорода теж поблукав по світу, а чим моя гармошка за його філософію гірша? ”

Грицько зайшов у вагон, дренькнув гармошкою. Заграв „На сопках Маньчжурії”, потім „Прощання слов'янки”, і у капелюх посипалися копійки. Чоловік кожному, навіть дитині, казав: „Цілую руку”. Грицько проходив ще два вагони, а потім сідав, і ніяка сила не примусила б його заграти ще. Бо йому набридло.

Грати його навчив тато, як повернувся з війни додому без ноги. Грицько вже тоді мав чорну хворобу (епілепсію). Німець жартома вистрілив йому над вухом, щоб злякати. Після війни ходили з батьком по базарах, заробляли, граючи на гармошці. Мама не знесла такої ганьби й померла, а старий замерз п'яний, повертаючись із міста.

Гриць пробував описати цю жалісливу історію на папері, але письменницького таланту не мав. А коли грав, перед очима ставав його тато-каліка, що не мав щастя змалку й до останку.

Грицько зліз з електрички й пішов до буфету за пивом з копченою рибою. Голови й шкірки він забирав із собою — для котів чи собак.

Одного разу Грицько зустрів Стьопу, який повідомив, що Микольця дуже слабкий і просить зайти до нього. Пішли разом.

Микольця жив у малесенькій хатці, лагодив людям черевики. Він зрадів товаришеві. Глянув на Грицькові черевики, сказав, що давно вже треба їх лагодити. Грицько запропонував Миколі йти до лікарні, але той попросив друга заграти — ото й буде його лікування. Він пропонував товаришеві залишатися жити у хаті, як він помре. Грицько відшучувався, казав, щоб не брав дурного у голову. Але Микола відчував, що недовго йому залишилось. Він сказав, щоб Грицько не кидав собаку Боска. Потім попросив почитати „Кобзаря” — „Перебендю”.

Вночі був вітер із дощем. Грицько подумав, чи не завалить він хату. Але він не знав, що старі хати стоять міцно. І Грицько згадав про сад. Мабуть, вітер усі яблука позриває. От тільки б гілля не поламав. Та за муром не так дме.

Коментар

У новелі „Потрапити в сад” письменниця Г. Пагутяк звертає увагу читачів на долю жебраків, інвалідів, безпритульних, яких люди у повсякденному житті зазвичай не помічають і навіть зневажають. Але ж серед них є дуже хороші, добрі та талановиті люди, які стали жертвами непереможних обставин. Саме таким є Грицько — жебрак і волоцюга, який, проте, має поняття про людську гідність, гордість, товариську взаємодопомогу, йому не чужі література й філософські роздуми про сенс життя. Він, так само, як його товариш Микольця, небайдужий до духовних цінностей, завжди готовий прийти на допомогу чи просто підняти настрій людям. Г. Пагутяк закликає своїх читачів не втрачати людської гідності, з повагою ставитися до оточуючих, берегти й шанувати в людині її внутрішній світ.

  

ТЕМА.  Оксана Забужко. «Казка про калинову сопілку» - вічні філософські категорії життя та смерті. 

Оксана Забужко - наша сучасниця, відома українська письменниця. Її твори (лірика,оповідання, есе, повісті, романи) вже встигли завоювати любов читачів і визнання критики в Україні та за кордоном. Письменниця дотримується у своїй літературній діяльності такого принципу:

"Перша і головна заповідь письменника:

Не збреши.

Здавалося б, просто. Та сама вона,

коли триматись її послідовно, й

робить літературу небезпечною

професією - як у альпініста або водолаза".

     

Оксана Забужко належить до того покоління українських письменників, яке за своєю біографічною метрикою, від дитинства - отроцтва і далі, хронометроване катастрофами нашого народу, нашої країни. Вона любить і добре пам'ятає своє дитинство, але яка ж то зболена любов. Як зазначає письменниця у своєму творі "Автобіографія":

"Народилася 19 вересня 1960 року у Луцьку, де й пройшло раннє дитинство. З родинних переказів знаю, що правдиве родове прізвище було не "Забужко", а "Забузькі" - з тих самих Забузьких, один з яких, за Хмельницького "польовий начальник", 1649 року перейшов на польський бік і навіть дістав на короткий час булаву... а у XVIII ст. котрийсь мій, уже прямий, предок був поставлений перед судом за чаклунство".

А щодо жінок-предків то скільки згадує авторка, всі були якісь відьмуваті, "Ще моя покійна тітка без усякої лозини чула під землею воду й по цілій окрузі визначала, де копати криницю". У роду письменниці визначаються сильні, вольові характери, такі, як Ганна - панна у повісті "Казка про калинову сопілку".

Луцьке дитинство тривало до восьмого року життя, коли батьки, переслідувані місцевим КДБ, знайшли змогу переїхати до Києва й започаткувати новий життєвий старт. Вони були обоє філологи-україністи, науковці, але їхні дисертації, рекомендовані до захисту, так і зотліли в шухляді письмового столу, наочним утіленням двох нереалізованих життів у полоні насильницьких обставин. "Зростала я в чомусь вельми подібному до в'язниці з полегшеним режимом, - з п'ятилітнього віку твердо знаючи, що поза хатою, з "чужими", треба мовчати, або говорити зовсім не те, що думаєш" То хіба ж це не зболене дитинство ?!

Писати вірші почала з того ж таки п'ятирічного "дописемного" віку. Причому, поряд з віршами про зайчиків, сонечко, дощик, що їх охоче друкували у періодиці ( доки батько не потрапив до "чорних списків КДБ"), " я вже у вісім-дев'ять років натхненно шкварило таку дисидентсько-патріотичну лірику, що можу сміливо сказати: своїм "шістдесятництвом" я перехворіла в дитинстві". Навчаючись у школі, багато пише, відбувся перший літературний дебют в альманаху "Вітрила".

Студентські роки на філософському факультеті Київського університету, з 1977 по 1982 - найпохмурішій у житті письменниці період: "роздвоєння на себе - для світу"; "себе - для - себе".

1982 року, коли після смерті Брежнєва у суспільній атмосфері трохи відвологло, вступила без жодних скандалів до аспірантури на факультет естетики. У цей час у лікарні від раку вмирав батько, і "почалося моє життя від власного імені - і на власний - таки ризик"

1986 рік, Чорнобиль, - апокаліптичне потрясіння поклало край "радянському періоду", саме тоді й народилося нове покоління українських письменників, яке достойно представляють сьогодні Ю.Похальчук, Ю.Андрукович, В.Медвідь, Є.Пашковський.

І весь наш народ і покоління молодих письменників саме у 1986 році зрозуміли, імперія зла, яким був Радянський Союз "в духові", а 1991 рік став тільки констатацією фактів, не треба було навіть Кассандрінового крику: "Прокинься, Троє! Смерть іде на тебе!"

Справжня творчість Оксани Забужко починається саме з цього періоду. Життя стає повноцінним, збурилася воля до життя і національна, і особиста. По закінченні аспірантури Оксана Забужко "відкриває для себе Америку": два роки викладала українську літературу в американських Пітсбурзькому і Пенн-Стейтському університетах, один семестр - в Гарварді.

Повість "Казка про калинову сопілку" Оксани Забужко входить до її відомого секстету. Три перших "голоси" із того секстету. Сестра не народилася, її вбили ще до народження ("Сестро, сестро"), сестра прийшла й покинула, пішла ("Дівчатка"), сестра - вбила (повість "Казка про калинову сопілку").

Жанр твору.

Оксана Забужко називає свій твір повістю "Казка  про калинову сопілку"

То що ж це, повість чи казка?

За визначенням В.Лесина, "повість - переважно прозовий епічний твір, в якому змальовано широку картину життя окремих персонажів протягом тривалого часу"

Казка - "давній за походженням і популярний в народі епічний жанр фольклору"

Звернемося до нашого твору. Безперечно, це повість: ми слідкуємо за життям, працею, вихованням дітей у родині Василя та Марії протягом 20 років. Але ж поряд з цим у повісті багато жанрових ознак казки: дідова дочка й бабина дочка, трикратні повтори-звернення Ганни - панни до батька попа, і сатани про суть вчинку Каїна, змій-перелесник, калинова сопілка, що сама співає, фантастична кінцівка твору. Все це дає підстави стверджувати що повість Оксани Забужко тісно переплітається з казкою. І все ж перевагу надаю ознакам повісті: відповідній спосіб художнього зображення дав можливість письменниці показати рух життя, розвиток характеру головної героїні - Ганни - панни. Для твору Оксани Забужко притаманна наявність хронотипів (грецьк. час, місце), тобто таких згустків словесної матерії, які вказують на час і місце, хоча вони й не називаються. Наприклад, численні побутові подробиці вказують, що дія, описана в повісті, відбувається в українському селі кінця XVIII -першої половині XIX ст.

Отже "Казка про калинову сопілку" - це повість і казка водночас, тобто це твір жанру мішаної форми, оскільки в ньому наявне перехрещення різних способів художнього зображення. Є в цьому творі елементи і ліричні, і драматичні, але вони підпорядковані епічній організації художнього матеріалу.

Аналіз жанрової форми допоможе мені з'ясувати своєрідність художнього втілення теми, розібратися у архітектоніці твори, тобто його композиції, реалізації всього змісту твору - його сюжету.

Сюжет, фабула повісті "Казка про калинову сопілку".

Одним із найважливішим складників побудови художнього твору, його основним стрижнем вважається сюжет (з фр.- тема, предмет). Це той елемент структури твору, який сьогодні трактується як ланцюг подій, пов'язаних з долею головних персонажів чи одного персонажа, з розкриттям їх характерів у конкретних життєвих ситуаціях, у подоланні різноманітних перешкод, що з'являються на їхньому шляху до наміченої мети. Сюжет, таким чином, об'єднує всі компоненти художньої форми, є тим її складником, на основі якого тримається весь твір.

Сюжет як історична категорія тлумачився в різні часи неоднаково. Так, Леонардо да Вінчі, аналізуючи мистецькі твори своєї доби, трактував сюжет як вираження внутрішнього стану людини, тобто, у дусі загальних вимог гуманістичної ренесансної естетики.

Класицисти відзначали конструюючу роль сюжету в побудові твору, зокрема в показі стосунків між персонажами, не перевантажуючи сюжет численними подіями і персонажами, бо це збіднює тему твору.

А просвітитель Дені Дідро розумів під сюжетом запозичені з минулого певні "історії", які драматурги могли по різному розгортати у своїх п'єсах.

Письменники-реалісти XIX століття пов'язували сюжет з показом людини в умовах певного середовища - соціального, національного, історичного. Так М. Гоголь вважав, що в сюжеті мають відбитися характерні конфлікти доби. Для Бальзака сюжет був компонентом, що організовує художній матеріал.

Ще за часів Арістотеля при розгляді структури твору став вживатися термін фабула (лат. - переказ, оповідь) - подвійна основа твору, позбавлена конкретних художніх подробиць, стислий переказ їх у хронологічній послідовності. Саме цією категорією оперував Арістотель. Терміном сюжет він не користувався, вказуючи на дію твору в її безпосередньому сприйманні. Тому літературознавці пізніших часів стали твердити про тотожність термінів сюжет і фабула.

У XX столітті літературознавці вказали на внутрішню відмінність цих двох категорій. Вони твердили, що фабула - це хід подій, пов'язаних з життєвою долею головних персонажів, тобто їхня життєва історія, що подається в хронологічному порядку, тобто фабула - це те, що було насправді, а сюжет це те, про що дізнався читач із твору.

Отже, сюжетом повісті О.Забужко "Казка про калинову сопілку" є розповідь про давню українську трагедію роду.

Характерною особливістю епічного твору є його сюжетність. Існує багато поглядів, триває чимало дискусій про роль і місце сюжету у творі. Одні вважають сюжет складником композиції твору, а інші надають йому самодостатнього значення. Існувала так звана міфологічна школа в літературознавстві, представники якої (М.Мюллер, Ф. Буслаєв) вважали, що джерелом багатьох літературних творів у різних народів світу був фольклор, вони намагалися доводити пряму еволюцію творів від єдиного прасюжету.

Гадаю, що О.Забужко у побудові свого твору поділяє цю теорію і дотримується її. Повість "Казка про калинову сопілку" має багато своїх прапопередників. Це й античний біблійний сюжет про Авеля та Каїна і народні казки й балади про калинову сопілку, і вірш Ліни Костенко "Калинова сопілка", і літературна казка Б.Грінченка, Л.Шияна та інших.

А головне те, що письменниця, непомильно використовуючи літературні твори, фольклорні цитати, створила дивовижний твір про історію українського селянського побуту, про велику трагедію українського роду, про Добро і Зло.

З'ясування сутності сюжету як того компонента твору, що поєднує його форму і зміст в органічну цілісність, можна визначити як самі складники сюжету.

Повість невелика за розміром - 51 сторінка і складається з 30 невеликих частин, що тісно пов'язані за змістом. А композиція твору струнка, чітка, красива.

Експозиція.

Експозиція повісті - це той складник сюжету, що безпосередньо передає зав'язці конфлікту, розгортанню дії, що моделюється у творі.

У родині Василя та Марії вродилася дівчинка з місяцем на лобі. Це вже потім назвуть її батьки Ганною, а мати додасть від себе: "Ганна - панна", плекаючи думку, чи не судилося їй первісточці князівство чи королівство. У так зичила мати щастя своїй донечці, своїй Ганні - панні, не такого, як сама мала, бо ж вийшла заміж за свого Василя "на зло" своєму батькові "щоб знав!", бо ж не віддав її заміж за любого й коханого. А Василеві судилось стати заручником у грі, про яку, сердега, і не мав гадки. Як бачимо, у повісті Оксани Забужко дотримано правил прямої експозиції, ми бачимо:

·                умови формування головної героїні Ганни - панни і ті риси характеру, що склалися до виникнення конфлікту;

·                обстановка й середовище, у якому розгортатиметься дія.

Зав'язка.

Зав'язка як елемент сюжету позначає початок розвитку дії у творі, виникнення конфлікту між персонажами, виявлення поглядів, протилежного ставлення до життя.

Отак і в даній повісті. Народилася у сім'ї Марії та Василя й друга дівчинка-мізиночка. Таке собі кволенька змалку, плаксива - "поганенька дитина", не Ганна ж панна! Оленкою назвали. І ніби поділили Василь та Марія дітей. Василь бавився з Оленкою, Марія пишалася своєю Ганною - панною, а люди казали: "Дідова дочка й бабина дочка".

Розвиток дії.

Розвиток дії. Після зав'язки конфлікт розвивається в змодульованих письменницею художніх епізодах, які й становлять розвиток дії. У творі, який намагаюся аналізувати, принаймні роблю спробу, це ціла низка надзвичайно цікавих епізодів. Підростали дівчатка і така ворожнеча між ними була з приводу будь-чого! Ганна - панна завидувала Оленці у всьому, хоч була від неї і старшою, і вродливішою. Одного разу вона (Ганна) прокинулася вночі від того, що маленька Оленка плакала, а батько, взявши її на руки, вийшов з хати, пригорнув дитя до себе і заспівав. Ганна ще ніколи не чула щоб батько так співав: "сидячи з Оленкою на призьбі він співав стишеним, але, чистим і якимось по-чужому молодим, текучим, як кринична вода, тенором, мовби справді незнайомій парубок симпатизував поночі гаю-розмаю свою журу: любив дівчину півтора роки, поки не взнали вороги збоку. "Маленька Ганна лежала, зціпивши зуби, її брав до сліз живий, гарячий жаль, що це ж, не до неї так співає батько! І росла в ній, прокидалась "якась інша, жорстокіша ураза".

Виростали дівчатка. Скубали одна одну. А батьки мріяли: мати - про князя для Ганни, батько про те, що вийде його Оленка заміж, житиме при них з Марією, народить багато - багато діток, і він буде їх бавити.

Бог наділив Ганну - панну не тільки вродою: була вона роботяща, розумна, наділена талантом відчувати воду під землею, вказувала людям, де копати криницю. І була не тільки пишна, а й занадто горда, завидувала всім, а найбільше своїй сестрі Оленці, і все хотіла зробити комусь "на зло, щоб знав!" Ростила в собі свою жовтим світлом горючу обіду - як мати годує груддю дитя, ворогам на розправу, як її саму ростила мати з своєї обіди, хоч і не такої ведьменої - з думкою про відплату". Допитливою була: все її хвилювала думка: "Чому зглянувсь Господь на Авелеву жертву, а на Каїнову не зглянувсь?" У батька про це питала, і попа і Змія Перелесника, тобто Сатану. Ніхто не міг задовольнити цю хворобливу допитливість, ніхто, крім Демона"... та відповідь продудоніла, як у тулумбас ударив, і, замість сподіваної волі відлумила в ній необорно тоскною пусткою заглади і хліба ж ти же знаєш, що тільки нікчемним своїм сотворінням. Він і сприяє, тільки вночі духом йому любі, а найліпших і найдужчих, найвиборніших, як діаманти в земній короні - знай гонить, понижує, і тавром проклінним назначує од малих своїх, бо боїться, коли б царства не перейняли йому!" У приклала сказане Ганна - панна до себе: це ж б вона найкраща!

Ненавиділа вона сестру, гордувала людьми, а себе любила. Ох, як любила і себе, і тіло своє, і вроду свою! Вважала себе вищою від людей, гордувала ними. Так згордувала вона й гарним, роботящим, багатим парубком, Дмитром, Маркіяновим сином. А Оленка (виросла ж таки в славну синьооку дівчину!) не згордувала - посватався до неї, той же таки Дмитро - і погодилася Оленка, пов'язала старостів рушниками! Тяжко вражена була Ганна тим сватанням, адже "Оленка виявлялася відмічена Божою ласкою, а не вона!". Горе, горе Ганні - панні, горе Марії й Василеві: зосталася їх старшенька в "перестарках, обійшла її менша сестриця, вкрала в неї щастя! Чому цей світ мав належати не їй, а Оленці?" І така злість, така обіда закипіла в Ганни - панни у серці. А тут ще й сусідський хлопець "родом придуркуватий стривожив, прокричавши вранці радісно, мов молодий півник: тітко, тітко, а до вас уночі змій у комина влетів, такий, як зірка хвостата, я сам бачив!" І був же й справді у Ганни - панниному житті той Змій-Перелесник, той що змій Демон, укривав у ній віру в її незвичайність серед людей, що їй все можна, навіть переступити через гріх. Не знала Ганна - панна, що це не князь, не принц до неї вночі приходив, научав її, а сам диявол прийшов по її душу. Тепер він випроставсь на повний зріст і заволодів Ганною. А її лише мучила спрага "до посмаку крови".

Весь світ здався Ганні - панні жорстким, злим, несправедливим через ту осоружну Оленку. І визріла в душі її страшна думка: "Чому, чому цей світ має належати Оленці?" Ображена на свою "десь заснулу долю", Ганна таїла злість не до Оленки а до Бога і прагнула сама наступити на "другу тальку терезів"

Кульмінація.

Кульмінація - це найгостріше загострення конфлікту, коли порушене у творі питання має розв'язатися.

Настала неділя - остання Оленчина дівоцька. Вставши вранці, Ганна почула в собі якусь переміну: "її обіда ствердла й звелася на тонке жало, що вогнем пекло під грудьми, і незмога було дихати, доки його з себе не викинеш. У миснику вона намацала нагостреного ножа і аж застогнала з полегші". Покликала Оленку до лісу, по ягоди або по гриби. А в лісі (страшно вимовити!) -"вгородила ножа просто в дишуче теплом, щільне, піддатне ножеві тіло... і обм'якло". Ганна ж панна ,"потрясаючи над головою скривавленим ножем п'яна, аж точилась од такого обрушеного на неї весілля, крикнула в зашморгом розкручене вгорі небо - до Того, Хто там сидів, ніколи не даючи зазирнути собі в лице, і луна її переможного реготу застугоніла лісом, мов гук невидимого війська! А щоб знав! Ніби аж тепер не допустила вона сестру до її долі до її щастя... І не пустила.

Ретардація.

Ретардація - (уповільнення) - це ті епізоди епічного твору, в яких автор свідомо моделює затримання в розвитку тих процесів, які набували значної гостроти.

Ретардація у повісті Оксани Забужко - це сумна розповідь про повернення Ганни в село, про те, що пропала Оленка, про горе Марії і Василя. Минав час. Уже й забувати стали в селі про дідову дочку. Аж тут прийшла чумацька валка. І розповів один з чумаків про сопілку, що вирізав з калини у їхньому лісі. Притулив хлопець сопілку до губ... "і в хаті тонко сливе по дитячому жалібно заспівало Оленчиним голосом: помалу-малу, чумаче, грай, не врази мого серденька вкрай, мене сестриця з світу згубила, в моє серденько гострій ніж устромила!" І тричі проспівала калинова сопілка Оленчиним голосом і батькові, і матері. Заплакали батько, мати, заплакали люди.

Розв'язка.

Розв'язка завершує розгортання сюжету.

А що ж Ганна - панна?

Ганнуся посміхалася все ширше, а потім зареготала і промовила: "Мамо, мамо, оце мені пісня, якої ніхто не мав споконвіку, оце ж мені слава..." З тим лягла на полу та вже й не вставала.

Послали по залогу, щоб взяти в бійницю, але коли прийшли закували в пута, "в хаті було порожньо, тільки на полу зостався... слід, мов смоляним віхтем черкнуло. Щезла бабина дочка - чи втекла, чи так розточилася, чи, може, й досі блукає десь по - безвинними місячними ночами."

Тема та ідея твору.

На мою думку, тема повісті "Казка про калинову сопілку" - це сумна розповідь про двобій Добра і Зла, про велику трагедію українського роду.

А ідея твору - пересторога людям у виборі Добра чи Зла, у дотриманні цінностей християнської моралі.

Характеристика Ганни - панни.

У творі Оксани Забужко немає чорних і білих, позитивних і негативних героїв. Тут є протистояння обдарованості і посередності, незвичайна краса і обдарованість Ганни - панни та підкреслена звичайність Оленки становлять виразний контраст. Але все ж головна героїня твору саме Ганна - панна, "бабина дочка", яка не просто розв'язує проблему світла і темряви у собі, а сперечається зі світом навіть з Богом.

Як я говорила вже вище, Ганна - панна була незвичайна вже від народження: "вродилася з місяцем на лобі". Цей знак непокоїв і матір, та дитя росло спокійне, некрикливе. І матері хотілося вірити, що півмісяць на лобі дівчинки - то добрий знак, а "можливо, й судилося їй князівство, може, й королівство". Мрії про щасливу долю дочки зігрівали Маріїне серце, бо її особисте життя не склалося: батько не віддав її за того, кого вона любила, і щоб довести батькові, яку кривду він їй заподіяв, Марія вийшла заміж за першого , хто її посватав - Василя, - лише щоб дозолити батькові, "от щоб знав!"

І тепер час від часу вона бачила покійного батька уві сні і хотіла довести йому своє, - щоб знав, але так і не змогла.

Виростала Ганна - панна розумною дівчинкою. А доля - хитрунка уже віщувала їй майбутнє.

І першою звісткою долі - хитрунки була зустріч Ганни - панни з черницею, яка була ніби провидицею: передвістила вона Ганнусі служити Богові, податися у монастир. Відчула Ганна в собі якісь незвичайні сили.

І друга звістка не забарилася, іще більше вражаюча, бо сила ця вже виходила наверх. Якось дивно - раптово і водночас буденно, "отак спроста, звичайненько... взяло дівча і спиталося в Маркіянихи: а нащо вам копанка, тітко, у вас же отам за тополями джерело - на півтора чоловіка углиб? І вже Ганнуся - не проста дівчинка, а "нестеменне Ганна - панна", вже її за дорослу приймають. І вже звістка про неї полетіла, "як вогонь по соломі по навколишніх селах". Горда вона стала, красива розумна.

І дар Божий обернувся проти неї, бо слава та, взявшись за руки з красою, стали для Ганнусі в'язницею.

Звичайно, саме її вибирали й на Лелю, й на Тополю, і вона щороку несла перший сніп і обжинковий вінок, але відчувала Ганнуся, що люди не люблять її, заздрять їй, була вона "наче вирвана з гурта", наче не було їй, бідній, серед людей місця. Їй здавалося, що навіть батькова рідна хата "випихає її з себе". Думалося, що всі, навіть батьки з сестрою, хотілося раптово повернутися, щоб почути їхню розмову. Вона прагнула зрозуміти, чого вона боїться, як їй врятуватися від того "когось", що так пильно чатує на неї.

Неначе навмисно заважала Ганнусі у всьому сестра Оленка. Від самого народження Оленка була ніби ключем від замка, за яким була Ганнусина злість. Оленка завжди намагалася розізлити Ганнусю, єдине, чого вона хотіла, було "побачити Ганнусину злість, яка виходить наверх, ніби та злість була гускою, котру Оленці доручили пасти". Оленка не пускала Ганнусю у її власну долю, докучала сестрі, "тягла сестру у непролазні хатні будні, як корову за маличаг".

О так і жила Ганнуся, поступово звужувалося коло з Оленки, подруг, власного "я" неначе ті стіни хатні підпихали дівчину до провалу.

До того ж ще додався пекучий жар і, не витримавши болю, Ганнуся відпустила руки, вже не маючи сили пручатися, темрява поглинула її повністю. Але Ганна нічого не розуміла, вона навіть насолоджувалася пусткою, у яку так стрімко падала.

І прийшло нове випробування - кохання, яке само по собі обернулося війною. І знову Ганнуся відчувала себе самотньою, ніби в пустці. Ні мати, ні батько не розуміли її.

А любов - війна дійшла до справжньої сутички. Дмитро, красень - парубок, господар хутора, одинак, єдиною парою собі вважав Ганнусю і "просто брав її в облогу", так само, як і сестра Оленка.

Одного разу, наскочивши на Ганнусю, він хотів узяти її силою і, зі звірячою жорстокістю накинувшись на дівчину, вимовив: Чуєш, відьмо, - ану покажися!". А відьма й собі не забарилася, "сама не тямила, що чинить... вивинулась - і вгородила йому зуби просто в м'якоть підгорля". Вона відчула в собі щось відьомське, відчула той солонуватий присмак крові, який полюбила так само, як і воду (а може, й більше), і вже не джерело вона знайшла наступного разу, а мерця.

І тепер уже ворухнулася в Ганнуся думка: чи, може, й справді було б їй піти з бабою - прочанкою до монастиря?!.

Розлючений же Дмитро знайшов-таки, чим її допекти ,"не просто допекти, а вбити" - він посватав Оленку, а вона, Ганна - панна, опинилася "серед перестарків, перебірців".

Тяжко вражена була Ганна отим сватанням, адже не вона, а "Оленка виявилась одмічена Божою ласкою", а вона лише дурила себе примарним образом Ганни - панни.

Ось тому-то вона й пішла до панотця. І там, у його хаті, побачивши крізь вікно місяць, вона зрозуміла, чого прагла все життя. Пригадалося їй дитинство, як батько розповідав їй про Каїна і Авеля. Пригадалося питання, що мучило її відтоді: "чому зглянувсь Господь на Авелеву жертву, а на Каїнову - не зглянувсь?! Може, Каїн і мастак помститися братові хотів, як направити вчинену йому від Бога кривду... Богові давав до знаку, що порушена ним у світі рівновага, ніби сам узявсь наступити на другу шальку терезів". У відповідь від панотця почула: „тож то й ба, що Бог бачив Каїна, який він є, ото й учинив іспит його гордині".

А Ганнуся помічала вона свою гординю? Ні, своєї гордині Ганна - панна не помічала. Лише страх приймав її, бо остання надія була втрачена. А в голові лунало: "як же, як таке могло статися?" Як? Та це ж сестричка, Оленка - зміючка змовилися з Дмитром, щоб звести її зі світу.

Страшно стало Ганні - панні. Вертаючись поночі додому, вона знайшла на дорозі "розкішний парубочий пояс". І почала збуватися її давно любима казка про Ганну - панну. Тільки не знала вона, що то не парубок, не князь явився їй серед ночі під вікно, а сам диявол прийшов по її душу. Тепер він панував над Ганною. А вона була щаслива з ним, тільки почувала у роті гіркуватий присмак крові. А ще переповнювала Ганну ядуча обіда на сестру - зміючку: Чому цей світ мав належати Оленці, а не їй?" Ображена на свою долю, Ганна вирішила помститися за всі свої кривди, обіди. Вона вбила сестру, не пустила її до щастя, якого вона, Ганна-панна, чекала усе своє життя.

... І не пустила...

Мова твору "Казка про калинову сопілку"

Мова твору Оксани Забужко співуча, калинова. Вона вмістила багатство всього українського словника, інтонованого дивовижно. Як прекрасно звучить "калинова сопілка", сама авторка цієї повісті. У одному з інтерв'ю письменниця зізналася, що вона не прозаїк, вона лірик:" я писала, як пишуть поети..., коли все кристалізується десь у підсвідомості, а потім уже прориває і несе". І коли читаєш "Калинову сопілку", то здається що перед тобою прекрасна ліро-епічна поема, побудована на фольклорних джерелах, але цілком оригінальний, чародійний, фантастичний твір.

Мова твору милозвучна, багата художніми засобами, що допомагає краще зрозуміти образи, розкрити тему та ідею твору.

Ось наприклад, як одним реченням розкриває письменниця жіночу долю: "от вам і всенький жіноцький вік - не встигаєм оханутися, а вже й дочка на виданні, а ти - вже бабою, дарма, що й тобі ще брови не злиняли, - агов, люди, а де ж моє життя, в яку ополонку провалилося за щоденним поранням - шпортанням, хата -поле - город - кури - гуси - свині - корови, дитячі хвороби, ниючи надвечір крижі, й не згадати коли востаннє на небо дивилася?... Мовчи, бабо, знай мовчи, менше гріха буде."

Або ось опис природи: "осінь стояла тиха, прозора, як сльоза". Чому, як сльоза? Бо й сама природа ніби плаче, ніби віщує біди, що має трапитись того дня у лісі.

Кожне речення у цій повісті, хоча вони, як на мене, таки величенькі, - це вишукана мова, відшліфована думка.

За висловом відомого письменника В.Скуратівського, повість Оксани Забужко "може, це й різко й категорично, але - шедевр. Може, тому, що з'явитися насамкінець його

А сама Оксана Забужко вірить:

Час рушати, смеркає.

Де я, там і буде вітчизна

І вітчизна в мені ще колись упізнає себе.

І ще: "Хай нове покоління поправить мене ще через 15 років".

Творчість Оксани Забужко викликала у мене неабиякий інтерес, особливо її "Казка про калинову сопілку", "Сестро, сестро", "Дівчатка", "Інопланетянка", "Я - Мілена". Попереду - "Міф про Шевченка", "Польові дослідження з українського сексу" і ще багато нового, чого я чекаю від цієї письменниці, нашої сучасниці - Оксани Забужко.

Серед творів цієї письменниці, які я прочитала, найбільше мені сподобалася повість "Казка про калинову сопілку" і саме цей твір я обрала для аналізу.

Читаючи цю повість, ще раз переконуєшся, що українська література - це справжній скарб.

Великий і неспокійний сьогодні світ навколо нас. Багато в людині зла і гордині. Оксана Забужко за словами В.Скуратівського: "Створила справжній шедевр про історію нашого народу, про одвічну трагедію українського роду."