Українська мова (факультатив)

Фонетика





Тема. Граматична основа речення. Види речень у сучасній українській мові.

Реченню порівняно з іншими синтаксичними одиницями властива більша формальна і значеннєва розгалуженість. Здебільшого речення класифікують за метою висловлювання думки, емоційним забарвленням, структурою.

За метою висловлювання (функцією) речення поділяються на розповідні, питальні й спонукальні.

Розповідними називаються речення, що містять повідомлення про різні явища, події, факти, предмети, їх ознаки: Народженого до добра неважко навчити добру, - навчити, чи принатурити, чи призвичаїти. Навчений, принатурений, призвичаєний - се одне і теж (Г. Сковорода).

Розповідні речення різноманітні за своїм змістом і структурою. Це найпоширеніший тип речень у різних стилях мови: Удосконалюючи граматичну правильність мови дитини, вихователь учить дітей правильно змінювати слова та узгоджувати їх. Дітей молодшого й середнього віку вчать правильно вживати в мові однину і множину іменників, у старшому віці - вживати невідмінювані слова (3 підручника).

Питальними називаються речення, що містять у собі питання, яке спонукає співбесідника до відповіді: Про що, пташко, нам співаєш пісню голосну? (О. Олесь).

Залежно від характеру запитання питальні речення поділяються на підгрупи:

а) власне-питальні речення, що передбачають обов'язкову відповідь:

- Оксанко, дай мені своєю ручкою пописати! -А хіба твоя зіпсувалася?

- Та ні, вона робить багато помилок (3 підручника);

б) питальні речення, які передбачають тільки ствердження чи заперечення того, що в них висловлюється:

- А тато твій працює?

- Так.

- На заводі?

- Так (Л. Дмитерко);

в) риторичні речення, що містять у собі твердження й не вимагають відповіді: Ой, чого ти, земле, молодіти стала? Наче та дівчина в оксамит увібралась (Н. тв.);

г) питально-спонукальні речення містять у собі спонукання до дії, що виражене через запитання: Чи не скажете ви, де тут дитсадок?

Спонукальними називаються речення, в яких виражається спонукання до дії. Вони можуть виражати різні волевиявлення: наказ, вимогу, заклик, побажання, пораду, дозвіл, заборону: На мент єдиний залиши свій сум, думки і горе - / струмінь, власної душі улий в шумляче море (О. Олесь).

До засобів вираження спонукання належать: а) наказавий спосіб дієслова: Моя любове! Я перед тобою. Бери мене в свої блаженні сни. Лиш не зроби слухняною рабою, не ошукай і крил не обітни! (Л. Костенко);

Зеленійся, рідне поле, українська ниво! Подоймися, колосися, достигай щасливо. (І. Франко); Стоїть на узліссі ялинка моя - не зрубайте її! (Д. Павличко); б) неозначена форма дієслова: Так держати! Стояти струнко! (О. Довженко); в) форми умовного способу, які набули значення спонукання: Сходити б нам до річки. Речення, в яких є вигуки, що виражають волевиявлення теж відносять до спонукальних: Годі! Цсс! Геть!

Розповідні, питальні й спонукальні речення можуть мати різний ступінь емоційного забарвлення. Одні з них вимовляються зі звичайною інтонацією й належать до емоційно нейтральних; інші - з підсиленою, напруженою й називаються окличними. Отже, розповідні, питальні й спонукальні речення можуть бути окличними: Оземле-мати! В зоряній судьбі вітаю материнство я в тобі! (Т. Коломієць) -розповідно-окличне; Чому ж ти, орле мій, з орлами не літаєш, а крила веслами волочиш по землі?! Чому ж ти, лицар мій, на герць не виступаєш, а вітром жалібно голосиш на ріллі?! (О. Олесь) - питально-окличні; О слово! Будь мечем моїм! (О. Олесь); Народе мій, ясна любове! Ти волю лиш яви свою поклич - а серце вже готове за тебе згинути в бою! (Д. Павличко) - спонукально-окличні.

За структурою речення поділяються на прості й складні. Просте речення має в своєму складі одну граматичну основу, виражену сполученням підмета й присудка або лише одним головним членом: За добу до дощу на каштановому листі виступають "сльози" - липкі покропили соку; Пізня весна дарує гоже літо; Чорну душу милом не відмиєш (Н. тв.). У складному реченні, є дві й більше граматичні основи: Дід Мороз не раз мені снився перед святом: щоки в нього крижані, в чубі сніг лапатий (П. Осадчук); Слово, в бою огрубіле, у тому краю забрини, де вишні в убранні білім мене виглядають з війни (О. Гончар).

Прості речення можуть бути двоскладними й односкладними, поширеними й непоширеними, повними й неповними, ускладненими й неускладненими

Двоскладним називається речення, в якому є обидва повні члени -підмет і присудок: Душа горить в смертельному вогні (В. Стус).

Односкладне речення має лише один головний член, співвідносний з підметом чи присудком двоскладного речення: Чесне діло роби сміло (Н. тв.); Сонце, сонце! Світ! Весна! (О. Олесь).

Непоширеним називається речення, що складається тільки з головних членів - підмета й присудка (односкладні - з одного головного члена): Минає час. Світає.

Поширеним називається речення в якому, крім головних, є й другорядні члени: Дидактична гра-метод розумового розвитку дітей (3 підручника).

Повним називається речення, в якому є всі структурно необхідні члени: Біля друга і в біді серце відпочине (Д. Павличко).

Неповним називається речення, в якому не названо (словесно не виражено) один або кілька членів речення, що легко встановлюються з контексту: Коло бабусиної хати ростуть вишні, біля хвіртки -кучерявий бузок, а від вулиці -явори (Б. Харчук).

Ускладненими називаються речення, які мають у своєму складі однорідні члени речення, відокремлені члени, звертання, вставні слова (словосполучення й речення): В моє серце задивились твої очі синім ранком, синім квітом, синім сумом (Б. Олійник); Жовте листя, тремтячи й коливаючись у повітрі, раз по раз тихо сідало на землю, вкриваючи її золотим накриттям (Б. Грінченко); Ти мене, кохана, проведеш до поля, я піду - і, може, більше не прийду (М. Рильський).

ПОРЯДОК СЛІВ У РЕЧЕННІ

Послідовне розміщення членів речення, зумовлене його змістом і граматичною структурою, називається порядком слів.

В українській мові розрізняють прямий або звичайний порядок слів і зворотний, або інверсію. За прямого порядку слів підмет передує присудкові: Голуби летять у сховок...; Я ненавиджу рабства кайдани.

Другорядні члени речення за прямого порядку слів розташовуються подібно до компонентів словосполучення: узгоджені означення, виражені прикметником, дієприкметником, займенником, порядковим числівником, стоять перед означуваним словом, а не узгоджені - після нього: Рум 'яний вечір і сірий ранок - на хорошу погоду (Н. тв.); Мій сніговик - немов живий, дітей він розважає (Г. Рахім); Йшов урок математики, і Шуркові було нудно (Б. Крекотень).

За прямого порядку слів додатки зазвичай постпозитивні: Вміле використання надбань минулого, може наблизити дітей до джерел народної культури, збагатити їхнє дозвілля (Г. Довженок),

Залежно від значення обставини за прямого порядку слів займають різні позиції: обставини способу дії здебільшого вживаються перед дієсловом - присудком: Зимно становиться ... трави й квітки хутко вбираються в білі свитки (О. Олесь). Таку ж позицію займають і обставини місця та часу: Нині Києво-Могилянська академія відроджена у вигляді незалежного університету з міжнародним складом студентства й викладачів (Газета); Довкола затихли в гаях солов "іні трелі, все рідше й рідше чути голос зозулі (В. Скуратівський).

Обставини можуть займати й будь-яке інше місце в реченні: Він вийшов наударну позицію точно й стрімко (Ф. Гальперін); Вранці чути грім безперестанку - надвечір піде дощ з градом (Народний календар).

За зворотнього порядку слів присудок передує підметові: Щє вітер з поля на долину, над водою гне з вербою червону калину, на калині одиноке гніздечко гойдає (Т. Шевченко). Спливає життя, як листя за водою (Л. Костенко).

Узгоджене означення за зворотного порядку слів уживається після означуваного слова для виділення важливої в смисловому відношенні ознаки; Добре, що боги наземні смертні, з ними разом гинуть їх раби (П. Скунць); Трудівнику й бійцю в труді й вогні любити землю цю, родючу, теплу, грозами повиту (А. Малишко).

Для виділення додатка також застосовується інверсія - додаток стоїть перед дієсловом: Матері своїх дітей у попелі, як картоплю, ховали; золото з церков забирали - себе від голодної смерті рятували (В. Поліщук); Де дитина маленька, там ми будем ночувати, мале дитя присипляти (О. Гончар).

Порядок слів у словосполученні з інтонацією дає змогу мовцеві широко передавати різні відтінки думки, її експресивно-емоційне забарвлення.

Тема.  Прикметник як частина мови.

Наше повсякденне мовлення та письмо не може існувати без прикметників. Їх ми використовуємо чи не в кожному реченні. Назвати ознаку предмета чи приналежність комусь можна лише за допомогою прикметника. Тому ознайомтеся з правилами, наведеними нижче, і запам’ятайте морфологічні ознаки прикметника та розряди прикметників за значенням

Прикметник — це частина мови, що виражає ознаку предмета і відповідає на питання який? чий? (зелений, мудрий, сміливий).

Прикметники виражають ознаку:

·                запаху (п’янкий, запашний);

·                кольору (білий, зелений);

·                віку (старенький, давній);

·                розміру (величезний, середній);

·                матеріалу (діамантовий, дерев’яний);

·                якості (твердий, гнучкий);

·                приналежності (зятів, сестрин);

·                простору (далекий, близький);

·                часу (ранній, вчорашній);

·                внутрішні властивості (добрий, щедрий);

·                зовнішні прикмети (смаглявий, чепурний);

·                ознаки за відношенням до місця (міський, районний).

 

СИНТАКСИЧНІ ОЗНАКИ ПРИКМЕТНИКА

У реченні прикметник найчастіше виступає як означення, що є його основною синтаксичною роллю. Наприклад: Над лісом раптом запанувала абсолютна тиша (прикметник абсолютна — означення).

Значно рідше прикметник виступає як іменна частина складенного присудка (Яка важка у вічності хода! (Л. Костенко).

РОЗРЯДИ ПРИКМЕТНИКА ЗА ЗНАЧЕННЯМ

Прикметники поділяються на:

1. Якісні — відносні — присвійні.

2. Повні — короткі.

ЯКІСНІ, ВІДНОСНІ І ПРИСВІЙНІ ПРИКМЕТНИКИ

За характером ознаки, яку вони виражають, морфологічними і словотворчими особливостями прикметники поділяються на якісні, відносні і присвійні:

·                якісні — велика, духмяне, опуклий, гарячі;

·                відносні — дерев’яні, військова, приміський;

·                присвійні — сестрин, вчителів, заяча, мамин.

Виділяються також проміжні групи прикметників, що поєднують присвійне і відносне значення:

·                присвійно-якісні — ластів’яче, дівоча, орлиний;

·                відносно-якісні — творчий, срібна, вишневе.

ЯКІСНІ ПРИКМЕТНИКИ

Якісні прикметники виражають такі ознаки предмета, що можуть виявлятися більшою чи меншою мірою (хоробрий, теплий, довгий).

Найголовнішою граматичною ознакою якісних прикметників є їх здатність утворювати форми ступенів порівняння.

Граматичні ознаки, що відрізняють якісні прикметники від присвійних:

·                приєднують прислівник із значенням міри або ступеня вияву ознаки (мало, надто, надзвичайно, трохи): відомий — трохи відомий, мало відомий;

·                вступають у антонімічні відношення: свіжий — черствий, великий — малий;

·                утворюють якісно-означальні прислівники або іменники з узагальненим значенням прикмети: чуйний — чуйно; добрий — добро;

·                утворюють ступені порівняння: білий — біліший, найбіліший

·                за допомогою суфіксів зменшеності і збільшеності та префікса пре- утворюють похідні прикметники: тонкий — тонесенький, тонюсінький; здоровий — прездоровий;

·                окремі прикметники можуть мати коротку форму (ясен, весел, певен).

ВІДНОСНІ ПРИКМЕТНИКИ

Відносні прикметники виражають ознаку предмета опосередковано — через відношення до іншого предмета, явища, дії або стану (туманний ранок, працьовита людина, земляний вал).

Відносні прикметники виражають ознаки:

·                за призначенням предмета (підйомний кран, читальна зала);

·                за належністю організації чи установі (міська адміністрація, військова частина);

·                за матеріалом (дерев’яний будинок, залізні двері);

·                за просторовими і часовими ознаками (прикордонний край, приміський вокзал);

·                за відношенням до вимірів предметів (п’ятипроцентна позика, сорокаградусний мороз).

ПРИСВІЙНІ ПРИКМЕТНИКИ

Присвійні прикметники вказують на належність предмета кому-небудь і відповідають на питання чий? чия? чиє?

Найчастіше присвійні прикметники виражають належність предмета певній людині або (рідше) тварині (мамина казка, Сергіїва шапка, собача шкіра). Але інколи, у випадку уособлення неживих предметів, можуть вживатися прикметники з присвійним значенням, похідні і від назв неістот (сонячна мати-земля).

Присвійні прикметники творяться:

·                від назв людей за допомогою суфіксів -ів (їв), -ин (-їн): товаришів, Сергіїв, братів;

·                від назв тварин за допомогою суфіксів -ач (-ий), -яч (ий), ин (-ий), їн (-ий): орлине крило, заячий хвіст;

·                в деяких прикметниках, похідних від назв тварин, виступають суфікси -ин, -їв: зозулине дитя, соловейкова пісня.

Присвійні прикметники, утворені від назв людей, у називному і знахідному відмінках мають коротку форму (Павлів, синів, батьків), а прикметники, похідні від назв тварин, мають повну форму (собачий, коров’ячий).

Вживаючись у переносному значенні, відносні і присвійні прикметники можуть переходити в розряд якісних:  срібний перстень (відн.) — срібний голос (якісн.)

ПРИСВІЙНО-ВІДНОСНІ ПРИКМЕТНИКИ

На відміну від присвійних прикметників, що виражають належність індивідуальній особі (істоті), присвійно-відносні прикметники вказують на більш узагальнену віднесеність (орлина сім’я, журавлиний ключ).

Присвійно-відносні прикметники творяться від назв людей, зрідка- від назв тварин за допомогою суфіксів -ськ (ий), -цьк (ий).

Присвійно-відносні прикметники можуть відповідати як на питання чий? чия? чиє?, так і на питання який? яке? які? (ластів’яче гніздо (яке? і чиє?), дівочі уста (чиї?).

Усі присвійно-відносні прикметники виступають тільки в повній формі. Присвійно-відносні прикметники можуть поступово набувати значення якісних прикметників. Такі прикметники виділяються в окрему групу присвійно- якісних (дідівські закони, заяча душа, вовчий апетит).

З таким же значенням виступають прикметники в стійких фразеологічних сполученнях (Прометеєв вогонь, лебедина пісня, куряча сліпота).

Присвійно-якісні прикметники, переходячи в розряд якісних, набувають граматичних ознак, властивих якісним прикметникам. Деякі з них набувають здатності сполучатися з кількісно- означальними прислівниками (просто собачий холод, винятково дружня розмова).

Від цих прикметників суфіксально-префіксальним способом творяться означальні прислівники (по-батьківськи, по-ведмежому, по-материнському).

ВІДНОСНО-ЯКІСНІ ПРИКМЕТНИКИ

Відносні прикметники можуть переходити в розряд якісних. Багатозначні слова своїм прямим значенням можуть лишатися в розряді відносних, а на основі переносних значень поступово створюються якісні прикметники, які на сучасному етапі ще сприймаються як похідні.

Так, наприклад, назви ознак предметів за різними відношеннями (малиновий напій, буряковий корінь) можуть вживатися і як назви кольорів, що сприймаються беспосередньо (малиновий стяг, буряковий рум’янець).

Багато назв кольорів віддавна сприймалися як відносні прикметники (срібна ложка і срібна голова (сива).

Деякі відносно-якісні прикметники мають ознаки якісних прикметників. Наприклад, прикметники картинний, діловий, творчий можуть утворити вищий і найвищий ступені порівняння або синтаксично означатися кількісними словами занадто картинний, більш діловий, найбільш творчий.

Такі прикметники можуть ставати твірними основами іменників з абстрактними значеннями (картинність, творчість) або прислівників (картинно, мирно, творчо).

ПОВНІ ТА КОРОТКІ, ТВЕРДІ ТА М’ЯКІ ПРИКМЕТНИКИ

В сучасній українській мові вживаються переважно повні прикметники.

Лише незначна кількість прикметників чоловічого роду поряд із загальновживаною повною формою має коротку (незмінну) форму (зелен, повен, красен, винен, рад).

За кінцевим приголосним основи — твердим чи м’яким — приголосні поділяються на прикметники твердої і м’якої груп:

·                тверда група — вразливий, сестрин, певен, чистий;

·                м’яка група — майбутній, хатній, завтрашній, ранній.

До твердої групи належать:

·                прикметники, основа яких закінчується на твердий приголосний (вразливий, добрий, прекрасний);

·                всі присвійні прикметники (Наталчин, батьків, тещин);

·                короткі форми прикметників (годен, рад, жив).

До м’якої групи належать:

·                якісні і відносні прикметники з основою на м’який н, перед яким стоїть ще один приголосний: майбутній, новітній, останній;

·                прикметники, які у називному відмінку однини мають закінчення -ій (-я, -є): безкраїй, колишня, художнє;

·                прикметники на -шній, -жній, що утворені від прислівників: внутрішній, справжній, синій, матерній (частіше материн) та інші.

Повні прикметники поділяються також на дві форми: стягнену і нестягнену.

1.           Стягнені форми є загальновживаними (синя, синє, сині).

2.           Нестягнені форми прикметників (лише жіночого і середнього роду) можливі у називному і знахідному відмінках однини і множини (синяя, синєє, синіі). Найчастіше вони зустрічаються в народній поезії та етнографії.

МОРФОЛОГІЧНІ ОЗНАКИ ПРИКМЕТНИКА

1. Рід:
чоловічий — лебединий, добрий;
жіночий — кімнатна, кмітлива;
середній — дівоче, веселе.

2. Число:

однина — гарний, гарна, гарне;

множина — гарні.

3. Відмінок:

називний — золотий;

родовий — золотого;

давальний — золотому;

знахідний — золотий (золотого);

орудний — золотим;

місцевий — (на) золотому);

 

 РІД ТА ЧИСЛО ПРИКМЕТНИКА

Зміна прикметника за родами та числами залежить від форм іменника, з яким він узгоджується (веселий хлопчина — весела дівчина — веселе свято — веселі діти).